Різдвяне радіо: святкові історії для дітей
Автор: Ольга Русіна
Перед зимовими святами видавництва традиційно випускають у друк збирані довгими місяцями перед цим (часто – ще з літа!) тексти про Різдво, сніг, магію та іншу атрибутику кінця календарного року. Дуже радує, що за останні роки українські автори та авторки вже відійшли від російсько-радянських традицій, у текстах для дітей не фігурує Дід Мороз, а з’являються натомість розповіді про українські звичаї, чи навіть ширше – традиції різних народів світу. Про що говорять цьогоріч? У цій добірці розповімо про чотири такі книги – одну повість, одну коротку історію та дві збірки оповідань. Читайте також другу частину огляду Ольги Русіної.
Читайте також: Свято наближається: книжки на зиму, частина 1 та Свято наближається: книжки на зиму, частина 2
«Викрадачі снігу»
Анастасія Нікуліна, ілюстрація: Марія Глушко
Усім буває сумно, якщо на зимові свята немає снігу. Але ще гірше, коли від його відсутності близька людина починає по-справжньому марнути та хворіти. «Викрадачі снігу» Анастасії Нікуліної пропонують класичний сюжет «порятунку світу/свята» юними героями (один із яких – обранець «від народження», а другий мусить свідомо зробити вибір, чи йти на ризик). При цьому тут оригінально прописані деталі кількох світів, є власна міфологія та легенди, що їх поєднують: чорноборці та Білий Кристал, який вони охороняють, Вогняні Велети та павуки, які живуть у серці Землі. У героїв є навіть свій сленг та лайка (крижня, бурульковий телепень, кригонутися), підібраний відповідно до реалій, у яких вони живуть, і це добре увиразнює діалоги. За каноном, головний герой Річі поступово розкриває таємничу плутанину зв’язків між своєю родиною та новими знайомими з іншого світу і навіть знаходить близьку родичку, про існування якої не підозрював.
Попри казковий сюжет, у книжці багато відсилок і до маскульту та побутових деталей, знайомих сучасним читачам: Річі згадує то «Месників», то «Вартових галактики», то свій улюблений напій «Несквік», а також сумнівається, чи можуть чарівні предмети глючити. Утім, що далі просувається історія, то більше на перший план виступають закони чарівних світів, і відповідно – вибори, які треба ухвалювати головним героям. Тут добре обіграно теми відповідальності та перемоги над власним страхом («Щоби стати Обраним, обери себе», «Чудовиська завжди існують, просто добре ховаються»). Головне ж для сюжету – питання свободи: що таке справжня свобода? Чи справді магічний артефакт здатен її забрати, якщо він саме він обирає для чорноборців правителя?
Як заведено в казках, у фіналі все стається так, як і має бути. Створити хепі-енд можна для кожного у свій спосіб: для Річі це, звісно, знову здоровий та веселий дідусь, для казкових персонажів – віднайдена рівновага їхніх світів, і навіть для головного антагоніста можна знайти рішення – не змусити його зникнути повністю, а просто перенести його в іншу реальність, де він почне життя спочатку.
«Єнотик Бо і дивний-дивний сніг»
Текст: Ірина Лазуткіна, ілюстрації: Ростислав Попський
Ще одна історія, у якій є проблеми зі снігом, розрахована на наймолодшу вікову аудиторію з-поміж усіх видань цієї добірки. Книга Ірини Лазуткіної – продовження пригод героя, відомого з попередньої книги «Єнотик Бо і повітряна куля». Тут є низка оригінальних, як на традиційні зимові свята, сцен і деталей, як-от святкування Нового року на небі чи сніг, що летить догори замість падати донизу. Купа звірів на повітряних кулях наміряється встановити рекорд – перелетіти через море. Тут чимало візуально яскравих сцен із гумором, добре підібраним для вікової групи книжки, як-от: «Куля медуза штовхнула кулю-бджолу, куля-груша буцнула кулю-сову, а дирижабль-сосиска щосили врізався у кулю-пінгвіна. Зчинився такий повітряний гармидер, що стало зрозуміло – без пригод нам не приземлитися». Схожа динамічна сцена вийшла, коли сотня куль намагалася приземлитися (чи то прильодитися радше) на стадіон-ковзанку.
Отак, спустившись із неба, головні герої опиняються у невідомому для себе світі – світі людей. Ще один гумористичний пасаж, який буде смішним для дітей, й іронію якого оцінять дорослі читачі – це опис цих самих людей: тих «дивовижних істот, що мають шерсть лише на голові, люблять серіали і чухати котячі животи, а також ненавидять, коли хтось гойдається на їхніх шторах». Власне, на стикові цих двох світів так і просяться якісь комічні ситуації – тож приємно бачити, що авторка використала цей сюжетний гачок, наприклад, у фрагменті, коли Бо вперше опиняється в магазині, або ж через реакцію перехожих на тварин у трамваї, у повітряній кулі, що стартує тощо.
Також тут яскраво прописані, живі персонажі, які мають свої впізнавані риси: емоційного кота Котю легко впізнати за фразою «я такий наляканий!», а для головного героя важливо бути єдиним єнотом-повітроплавцем – що, до речі, добре пам’ятатимуть ті, хто читав першу книжку (але й для читачів, які не знайомі з початком цієї історії, все виглядатиме органічно).
Що ж зі снігом? Він у місті під назвою Сніжин є, але якийсь не такий: не тане на язику, по ньому не ковзають лижі та санчата. Пощастило принаймні, що хмари над містом надаються до виготовлення фірмового десерту – зефіру (головне, збираючи їх, не забути струсити сам сніг – інакше вийде морозиво). Проблеми зі снігом – це провідний конфлікт цієї історії, який, втім, розкривається поступово, коли, призвичаюючись до життя у Сніжному, головні герої дедалі краще бачать, що щось тут не так. Доти ж тут достатньо і побічних сюжетних ліній, які добре виписані та пов’язані з основною оповіддю – і, що важливо, не «нагромаджені», завдяки чому дитині буде легко за ними стежити і сприймати історію за історією. Спершу головні герої знайомляться з пекарем – який, попри те, що спершу сприймає їх вороже (що й не дивно, враховуючи те, якими чином вони потрапили до його будинку), швидко стає їм товаришем та навіть колегою в кондитерській справі. Подарунки на Новий рік, хоч і припасені в останню хвилину, треба віддати друзям, повітряну кулю – полагодити, хмаринковий зефір – доставити усім, хто його замовляв, і, зрештою, треба допомогти котові Коті знайти господиню, яку він колись загубив. А коли вдасться це – вирішиться і проблема зі снігом, аби в місті настала-таки справжня зима.
«Хто творить Різдво»
Тексти: Саша Кочубей, Володимир Арєнєв, Галина Вдовиченко, Наталія Пашинська, Оксана Лущевська, Сергій Осока, Катерина Міхаліцина, Валя Вздульська, Софія Філіпчук, Слава Світова, Христя Венгринюк, Аліна Штефан, Мія Марченко. Упорядкування: Оксана Лущевська, ілюстрації: Інна Масляк
Ця збірка оповідань пропонує поглянути на часи свят під незвичним кутом зору. Сніг, подарунки, магія – це все добре, але свята творять насамперед люди. Як їм вдається робити це посеред звичної на перший погляд буденності?
Усі тексти об’єднані саме цією ідеєю, але міркують про неї по-різному. Бо ж така «робота для свята» може бути і непомітною чи й опосередкованою – як-от у випадку бабусі, яка працює на пошті, в тексті Володимира Арєнєва. Снігу вона не начаклує, якщо погода раптом забула, що взагалі-то вже зима, але й звичайна поштарка робить так, що свято стає можливим – може, для якоїсь далекої людини, яку вона зовсім не знає. У цьому ж оповіданні цікаво обіграний «магічний» погляд на професії батьків: чиясь мама «підкорює магію землі» – працює в оранжереї, чийсь тато «бойовий маг» – боронить кордони країни.
Тут також є розповіді зі стандартними, «канонічними» сюжетами (героїня робить для мами особливий подарунок; герой сумує за близьким родичем, і от він встигає повернутися додому вчасно – так свято починається по-справжньому). Є й тексти, які вдало «заземлені» в нинішніх реаліях, як-от карантин і дистанційне навчання для дітей. Та й, зрештою, класичний сюжет із мамою, яка не встигає повернутися до дитини до свят, можна обіграти оригінально: у Каті Міхаліциної така мама саме була в іншій країні і там «залокдаунилася».
Сергій Осока описує, як можна перестаратися із намаганнями прикликати свято і творити добро (хоча тут у мене виникли сумніви щодо того, наскільки ініціатива переведення бабусі через дорогу релевантна і зрозуміла для сучасних читачів – у мене викликає радше асоціації із радянським періодом). Попри це, тут цікаво проговорюється тема того, як узагалі можна допомагати – делікатно і з увагою до потреб іншої людини, а не тільки до самого факту того, що ти комусь допомагаєш.
Є у збірці тексти, які зачіпають тему інклюзії (а судячи з «постскриптуму» авторки Христі Венгринюк, один із них навіть заснований на реальних подіях). Окремі оповідання містять близькі, упізнавані читачам локації – герої живуть не в абстрактних містах, а в Києві, Львові та навіть Білій Церкві. Також багато текстів цікаво й небанально обігрують не саму ідею свята, а його атрибутику: це дуже «звучабельний» текст Оксани Лущевської про різдвяне радіо, таємниці виготовлення свічок у Валі Вздульської, пісня «Щедрик» та вправи з логопедкою в Аліни Штефан. Зрештою, магія накопичується, коли ми готуємося до свят, і, мабуть, саме тоді й народжуються поетичні образи (як-от холодильника, що співає колискові квітам), нестандартні виходи зі складних ситуацій (засохлий букет не обов’язково викидати – із нього можна зробити різдвяний вінок) та креативні рішення для мам-художниць, яким, виявляється, бракувало янголів із крилами, схожими на огірки – про які син думав, що вони негарні.
«Татомамасніг»
Тексти: Юлія Ілюха, Сергій Пантюк, Ольга Мігель, Сергій Гридін, Юліта Ран, Марко Терен, Дмитро Журавель, Юлія Баткіліна. Ілюстрації: Валентина Мельничук
Це – ще одна збірка оповідань, об’єднаних, у цьому випадку, більш загальною темою зимових свят. Вона з-поміж усіх книжок у добірці видається адресованою найбільш широкій аудиторії, бо тексти тут дуже різняться: від розрахованих на молодших читачів казок – до оповідань, що зачіпають болючі й непрості теми (війна на Сході України, смерть близької людини). Узагалі ця книжка видалася мені найбільш неоднорідною з усіх. Тут є гумористичний текст, який чудово обігрує тему подарунків: якщо батьки не дозволяють завести кота, то чи не може кіт «сам себе подарувати», як в оповіданні Юлії Баткіліної? Інший текст, Дмитра Журавля, говорить про відповідальність та моменти дорослішання, коли герой вирішує без дозволу взяти на себе роль дідуся-листоноші і доставити листи усім сусідам, які на них чекають. Сергій Гридін пише про хлопчика, який більше за свято чекає повернення на тата з війни. Сергій Пантюк створює навіть нову персонажку – Леді Колдноус, разом із цікавою легендою про те, що саме в нашому світі загрожує казковим героям зникненням.
Разом із тим, деякі тексти залишають по собі відчуття недопрацьованості деталей: приміром, в оповіданні Сергія Пантюка хлопчик Остап висміює головного героя Костика перед іншими дітьми – чи точно тоді він його найближчий приятель? Те, що Костик мріє пошвидше піти до першого класу, цілком зрозуміло, а ось те, що він «відчуває себе школярем мало не від народження», бо його батьки вчителі, – уже не дуже (принаймні викликає питання до таких батьків). А під час читання оповідання Ольги Мігель дітям, можливо, доведеться простішими словами пояснити, що таке термоядерний синтез і розпад. Попри це, сама ідея цього тексту (пригодницько-шпигунський сюжет, що є безпрограшним рішенням майже завжди) влучна – як і багато і казкових, і реалістичних історій цієї збірки.
