All posts by БараБука

«Книжковий Арсенал 2021» відбудеться в гібридному форматі

X Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» відбудеться 26–30 травня 2021 року. Як повідомляють організатори, фестиваль планують провести у змішаному форматі: частину подій – офлайн, частину транслюватимуть онлайн.

«Гібридний формат фестивалю означає, що Книжковий Арсенал виходить за межі своєї локації, – каже координаторка програми Юлія Козловець. – Завдяки онлайн-програмі до нас зможуть долучитись люди зі всієї України. Онлайн-відвідувачі стають для нас такими ж важливими, як і ті, хто фізично прийде до Мистецького Арсеналу».

За словами Юлії Козловець, для того, щоб відвідувачі мали більше простору, могли вільно і безпечно пересуватись приміщенням, організатори планують змінити експозицію, наприклад, плануємо перенести дитячу секцію надвір і лишити на першому поверсі лише дві сцени.

Також подовжать тривалість ярмаркової частини Книжкового Арсеналу: купити книжки можна буде від 9:00 до 21:00. А квитки цього року можна буде купити виключно онлайн.

Відомі дати проведення BookForum 2021

15–19 вересня 2021 року у Львові відбудеться 28 Львівський міжнародний BookForum, який традиційно організовує «Форум видавців».

«Формат Фестивалю ми оголосимо вже у 2021 році, проте сподіваємось, що все ж таки вдасться частину подій провести офлайн. Усі скучили за традиційними зустрічами з авторами, живими дискусіями та фестивальною атмосферою. А досвід проведення 27 BookForum в онлайн-форматі дозволить зробити наступний фестиваль доступнішим для тих, хто не може приїхати до Львова», — зазначають організатори.

Нагадаємо, що у 2020 році BookForum у зв’язку з пандемією вперше відбувся в онлайн-форматі.

Навчаю дітей у школі: Людмила Ковальова

Школа – особливий період в житті кожної людини. Яким це життя буде в подальшому, як відбуватиметься формування і творення особистості, багато в чому залежить від початкової школи.

Які методики допоможуть дитині усвідомити кращі сторони себе, як зацікавити учнів своїм предметом, які знахідки допомагають у роботі з сучасними дітьми? Нашій героїні є чим поділитися! Адже загальний педагогічний стаж її родини налічує понад 400 років. Секретами дбайливого навчання ділиться Людмила Ковальова, вчителька початкових класів вищої категорії, вчителька-методистка Можняківського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Новопсковської районної ради Луганської області.

Цим матеріалом БараБука розпочинає серію інтерв’ю з учителями, які вміють знайти підхід до дітей і зацікавити читанням.

Людмила Ковальова

– Як так сталося, що з покоління в покоління Ви та члени Вашої родини обираєте викладання – далеко не найпростішу з професій? Чи допоміг у Вашій практиці родинний досвід?

Напевно, на тих сторінках життя, в які Доля вписала призначення людини чи роду, або в таємниці генетичного коду було запрограмоване ЩОСЬ, що відповідає і за вибір професії. Спершу я «пручалася» :). Уявіть собі, коли від народження і до… тепер, кожної вільної й «невільної» хвилини більшість розмов, думок, справ крутяться навколо однієї теми – школи, хоч і з різними варіаціями. Будь-яка дитина відчує супротив. Та зрештою я вдячна своїм батькам, що на життєвому роздоріжжі вони мене «підштовхнули» в потрібному напрямі.

А щодо родинного досвіду – ТАК, допомагає! Окрім професійних розмов, точилися суперечки й на теми «фізики чи лірики?». Бо палітра педагогічного досвіду дуже широка: від фізиків-математиків, мовників-літераторів, початківців і до музикантів-художників. Бабуся, тітки, мама-тато, сестра, чоловік, донька завжди цікавилися й цікавляться моїми справами. І КОЖЕН знаходить, що сказати!. За що я всім безмежно вдячна! 

З учнями

– Кожне нове покоління потребує нового підходу в навчанні. Розкажіть про свої педагогічні знахідки в роботі з сучасними дітьми.

Якихось особливих «знахідок», скажу щиро, не маю. Відвертість, правдивість, емоційність, емпатія, контакт «очі в очі». Рухливість, мобільність, не соромитися присісти на рівень, а то й нижче рівня дитини. Вміння визнавати свої помилки перед дітьми, зізнаватися, що ти щось не знаєш чи не вмієш. Наполеглива робота над тим, щоб дитина усвідомила найкращі свої сторони, свої здібності й нахили. Допомога в досягненні учнями найкращих результатів. За цих умов будь-які методи чи методики дадуть результат. Дуже багато з того, що тепер прописано в положеннях НУШ, я використовувала вже давно. За що від «класичних» педагогів отримувала на горіхи, коли діти переходили з 4 в 5 клас.

Шкільна програма насичена класичними творами. Які сучасні методи промоції читання допоможуть розуміти і сприймати програмну літературу?

Звісно, такі загальнодержавні методи як виховання культури читання в родині, сполучення книги з ґаджетом, оновлення бібліотечних фондів, популяризація читання на ТБ, радіо та в інтернеті, новий погляд на біографію класиків літератури. Проведення різноманітних читацьких конкурсів. Наприклад, Всеукраїнського конкурсу дитячого читання «Книгоманія», «Читай-пиши».

Особливо хочу зупинитися на оновленні змісту підручників для читання в початкових класах. «Хрестоматія сучасної української дитячої літератури для читання в 1-2, 3-4 класах» серії «Шкільна бібліотека» є дуже доречним і необхідним доповненням/розширенням уроків літературного – і родинного! – читання. «Живі письменники», перелік інших книжок авторів, надання ресурсів, де можна знайти додаткову інформацію – все це обумовлює зацікавленість дітей читанням.

Конкурс саморобних книжок

Різноманітні конкурси є дієвою практикою популяризації читання. Як Ви дізнаєтеся про такі конкурси? Чи заохочуєте школярів брати участь? Чи допомагаєте з конкурсними роботами?

Спершу про літературні та читацькі конкурси дізнавалася з радіоповідомлень (усім відоме «фонове» ввімкнення радіо). Зрештою навчальним закладам стали приходити розсилки-повідомлення.

Деякі конкурси вже давно мають всеукраїнське значення. Наприклад, упродовж багатьох років мої учні були переможцями обласного рівня конкурсу саморобної книжки.

Спершу дітей обов’язково потрібно інформувати, зацікавлювати й заохочувати, допомагати; навіть надати зразок, щоб в уяві сформувався певний образ. Потім, відштовхуючись від цього, розвивати власні ідеї дитини. З нічого щось не з’явиться (це переконання вчителя початкової школи). Головне – не перейти межу, коли нівелюється індивідуальний стиль дитини.

Авторська розробка Людмили Ковальової: «Відзнака книгодрузяки»

Всеукраїнська акція #ЖивіПисьменники спрямована на всеохопне залучення школярів до вивчення сучасної української літератури. Що Ви думаєте про цю акцію? Чи є досвід її використання? І як би Ви порадили розвинути цей проєкт?

#ЖивіПисьменники – дуже на часі: емоційний, ігровий (навіть грайливий), особистісний, що відкриває не тільки індивідуальність літератора, а й звертається безпосередньо до особистості дитини, дієвий ресурс.

«5 кроків до знайомства», «Помічники вчителя», добірка відеороликів на YouTube допомагають ґрунтовно підготуватися до цікавих інтегрованих уроків позакласного читання, і не тільки. Ось якби ще й розмальовки за мотивами творів, ілюстрацій до них чи за матеріалами «Помічника вчителя» додати, було б ще крутіше! Взагалі, знайомство з ілюстраторами, з їхнім сприйняттям твору відкривало б нові грані розуміння прочитаного.

З повноцінним використанням розробок справи значно гірше. У першу чергу через брак мультимедійного забезпечення. (Агов, керівники різних ланок, поцікавтеся реальним освітнім забезпеченням сільських шкіл!)

– Людмило, напевне, у Вашому величезному досвіді трапляється місце легкому й веселому?

– Розкажу два епізоди. Один пов’язаний із досвідом домашнього читання, другий – навчання у класі.

Якось, читаючи разом з онуком «Суперагента 000» Лесі Ворониної, зустріли ці-і-іка-а-аве-е-е слово. Десь у такому реченні (не пам’ятаю точно): «В його серці поселилася РОЗПУКА». Щойно я це вимовила, як почувся сміх Богданчика: «Хто це – РОЗ і чому вона ПУКА у серці Гриця Мамая?!». Ми довго сміялися… та зрештою пояснювати нічого не довелося. Онук і так усе зрозумів зі змісту. З тих часів слово «розпука» стало тренувальною вправою для маленьких онучат-двійнят, які тільки вчаться чітко й правильно вимовляти всі звуки. Тим паче, його промовляння довгий час супроводжувалося веселим Богдановим сміхом.

Урок розвитку зв’язного мовлення. Тема «Калина». Написання твору-опису. Послухали, подивилися, поговорили, висловилися. Виконуємо підготовчі вправи. Одна з них – роз’єднати слова в реченні. І тут Макар не витримує: «Я ніяк не можу зрозуміти, що означає ДЕБЗАТИНОМЧИ!». Але ж я теж не можу зрозуміти, що він каже і де він це взяв?! Кілька разів перепитую, інші діти теж дивляться з нерозумінням. Аж поки Макар пальцем у зошиті не показує це речення: «Нема такого села в Україні, де б за тином чи біля колодязя, у лузі чи на березі водойми не росла калина».

Черговий раз переконуюся, що неймовірно важко, неможливо без спеціального хисту написати СМІШНИЙ текст.


Книжкові поради від Людмили Ковальової та її учнів


Розпочну з найменших книгодрузяк.

«Поради» від онучат-двійнят (по три роки): зачитана до реальних дірочок книжка Тані Щербаченко «Синя, Біла та інші».

Від онука Богдана (тепер другокласник): Антон Сіяніка «Івасик Телесюк», Леся Воронина «Суперагент 000».

Від школярів: твори Сашка Дерманського (зокрема повісті про Чудове Чудовисько та принцесу Маляку).

Від Валерії Тарасенко (дворазової фіналістки конкурсу «Читай-Пиши» у молодшій віковій категорії):

  • Сергій Куцан «Зюзя». На день народження Олеся отримала незвичайний подарунок – пацючка. Відтоді весь будинок «забув» про тишу. Неймовірно цікаві пригоди Зюзі – і не тільки! – не залишили в спокої мене. Невідривно хотілося читати й читати далі!
  • Ірен Роздобудько «Арсен». Багатогранна книга: тут і родинні легенди, і стосунки дорослих очима дітей, і дружба, карколомні пригоди, і перше кохання.
  • Сашко Дерманський «Танок Чугайстра». Хто це? Він схожий і на людину, й на тварину: ходить на двох ногах, дуже любить танцювати; ще й до того волохатий, як вівця; живе в лісі. Подейкують, що це людина, яку прокляли. Чи так це, дізнаєтеся, коли прочитаєте!

Як педагог не можу оминути (далі словотвір авторки книжки) ПРЕЧИЧУДОВУ книжку Тані Стус та Марти Кошулінської «Рі(з)дні люди». Кожні 2-4 рядочки – нова фарба з різноманітної палітри нашого життя: тут особливості зовнішні та внутрішні, характеру й темпераменту, життєвих обставин та поведінки – і про все це звичними буденними словами-образами. До того ж кожна сторінка видання випромінює тепло й любов, душевний затишок. Ну і як же ж без СТРАШНОЇ ТАЄМНИЦІ! Якої? – прочитайте, дізнаєтеся.

Мія Марченко «Місто тіней». У присвяті подані слова Албуса Дамблдора (нікого не нагадує?), які точно віддзеркалюють ідею повісті: «Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати обертатись до світла». Попри певну сірість кольорів повісті та настроїв головних героїв, незвичайні пригоди в реальному та паралельному світах, щасливе вирішення складний обставин – ДОБРО ПЕРЕМАГАЄ ЗЛО – спонукає до читання й вселяє оптимізм.

Я дуже люблю фантастику, найрізноманітнішу! Тому стою перед вибором: «MOX NOX» Тані Малярчук чи дві частини циклу «Сезон Кіноварі» Володимира Арєнєва? Незвичайні герої в незвичайному світі чи звичайні підлітки й дорослі в доволі звичних побутових обставинах, але в незвичному, ніби паралельному нам житті? Вирішуйте самі, прочитавши, кому що більше подобається.


Як зацікавити учнів своїм предметом? П’ять порад від вчительки початкових класів:


1. Любов учителя до книги, захопленість читанням (хоча б бажання читати).

2. Бажання і вміння (яке обов’язково з’явиться) вчителя знайти в будь-якому тексті точку дотику до дитячого серця: цікавий образ, герой, вислів, розвиток подій тощо.

3. Емоційна наповненість учителя, акторська майстерність, вміння перевтілюватися.

4. Обов’язкове ілюстрування прочитаного (словесне, образотворче, мімічне чи пантоміма) або театралізація.

5. Мотивація й стимулювання. Наприклад, у нашому класі є стенд «Читати модно», на якому є кольорові книжки-відмітки прочитаного (полички не тільки дітей, а й вчителя). Наприкінці семестру ті з учнів, які найбільше прочитали й обговорили з учителем прочитане, отримують сюрприз та мою особисту розробку – «Відзнаку для книгодрузяки».

Розпитувала Ольга Сілакова

Ольга Єщенко

За фахом історикиня й педагогиня, а в душі мрійниця і книжкова фея, яка може знайти правильний ключик-книжку до серця найвибагливішого маленького читача.

З народженням донечки Веронічки пірнула з головою у світ дитячої книги і щиро ділиться враженнями доні від спільно прочитаних книжок у своєму блозі «Мама Оля і дитячі книжечки», об’єднує батьків-книголюбів і пропагує дитяче читання у групі «Читаємо книги разом з дітьми», а також всюди, де буває мама Оля: мамам на прогулянці, співробітникам на роботі чи друзям у соцмережах.

Якщо друзі з дітьми запрошують маму Олю в гості, серед подарунків обов’язково будуть книжечки.

Оля вірить, що не буває дітей, яких неможливо зацікавити читанням: правильно підібрана книжка у «правильний» час завжди викликає інтерес у будь-яких дітей.

Оксана Кротюк: «Люблю всі слова, мову люблю»

Авторка поетичних збірок та оповідань про дітей Оксана Кротюк розповіла БараБуці про своє театральне дитинство, досвід роботи на радіо та колекціонерську пристрасть. Книжки письменниці легко надаються до використання на уроках та інших заняттях із дітьми.

Читаючи вигадливі вірші про звірят, діти не лише розважаться, а й підмітять у героях власні риси, а оповідання Оксани Кротюк спонукають читача задуматися про причини тих чи інших вчинків.

Оксана Кротюк із читачами

– Велика частка Вашої біографії пов’язана з театром. Ви навіть водили екскурсії ляльковим театром 😉 Чи вплинуло це на Ваш вибір професії, творчість і подальшу діяльність?

– Напевно, немає в дитинстві жодної події, яка так чи інакше не вплинула б на подальше життя людини та її сутність. І театральний, і літературний світ, який зорганізували мені батьки ще в ранньому дитинстві, були, передусім, якісними. Годі й казати про те, що це неозоре поле для розвитку почуттів, емоцій, уяви, поле для пізнання світу й себе. Саме якість задає ці параметри, і саме вона стає точкою відліку для формування естетичних і художніх смаків та потреб дитини. А вже вони можуть підштовхнути до вибору фаху, творчої реалізації. Важко аналізувати ці підводні течії, але їхня сила незаперечна, і, мабуть-таки, позначилася на мені.

Фото: Іван Любиш-Кірдей

– Певний час Ви працювали на радіо, мали свою програму. Які корисні навички сформувала робота на радіо? Чи «радійна» діяльність допомагала/заважала письменницькій?

– Передачі «Великий світ малого читача» звучали на Українському радіо у 2010–2011 рр. Це був мій авторський проєкт.

«Довіра дітей дає глибинну, незрівнянну радість, це джерело любові й сили»

Дитяча література та книговидання після руйнації видавничого ринку на початку 1990-х застигли. (Заявити про себе дитячому літераторові тоді було надзвичайно складно. Порівняти з нинішньою ситуацією – без перебільшення «небо і земля»). Років за десять ситуація зрушила з мертвої точки, дитяча книжка почала ставати предметом комерційного інтересу видавців, а проте мало хто з них ставив перед собою питання компетентності в дитячій літературі. Благодійники самвидаву ставили собі це питання ще рідше. За відсутності літературної критики це призвело до появи великої кількості видань сумнівної художньої якості, – і потерпав, передусім, читач.

Як людина, яка на ту пору працювала літредактором дитячого журналу, людина, через яку проходило чимало літераторів, рукописів та книжок; яка й сама пише для дітей і на власній шкурі відчуває, як ведеться дитячому письменникові, – я досить предметно бачила хворобливі місця цієї галузі. Щире вболівання за неї й підштовхнуло мене озвучувати ці проблемні точки та разом із колегами шукати істини.

Чи буває корисним пошук істини – питання філософське. Досвід віків каже, що зазвичай він гіркий. Тож попри те, що в дитячому книговиданні відбулося чимало добрих змін, всі ті проблеми й сьогодні присутні в дитячій літературі. Проте точно знаю, що передача «Великий світ малого читача» стала точкою відліку для розуміння конфлікту поколінь у дитячій літературі та розмов про потребу літкритики.

Яких навичок я набула в радійній роботі? Більше пізнала людей, ще глибше занурилася в дитячу літературу – вітчизняну й зарубіжну – відтак виросла фахово.

Топ БараБуки 2019. Зліва направо: Світлана Дідух-Романенко, Григорій Фалькович, Оксана Кротюк, Наталя Марченко, Оксана Давидова. Фото: Іван Любиш-Кірдей

Крім того, десятки й десятки живих розмов (передачі тривали по сорок хвилин у прямому ефірі) вибудували мені ще більш стереоскопічну картину здобутків і проблем тогочасної дитячої літератури.

Чи шкодила робота на радіо моїй літературній праці? Вона брала багато часу й енергії, адже якісні прямі ефіри – тематичні – потребують глибокого розуміння і всебічного знання предмету. А якщо не тільки висвітлюєш літпроцес, а шукаєш у цьому потоці справжнє, та ще й озвучуєш проблемні, больові теми, – бо ставлюся до критики як до інструменту для поліпшення ситуації, – то згодом несподівано виявляєш сегмент фахового поля, який бачить у тобі недруга. Відтак радійна сторінка мого життя засвідчила, що поєднувати власну літературну творчість із літературною критикою у нашій дитячі літературі поки що практично неможливо, принаймні з моїми підходами. Це стосується і роботи в журі літконкурсів.

Проте цей цикл передач дав мені зрозуміти, що літературна критика мені цікава і, за умови шліфування себе в цій справі, могла б фахово в ній працювати. До цього спонукав мене і світлої пам’яті Володимир Євгенович Панченко.

Постоявши якийсь час на роздоріжжі: література vs літкритика я вирішила облишити літературні журі та літературнокритичні виступи. Натомість як літератор розширила свою жанрову палітру.

Словники з колекції Оксани Кротюк

– БараБука довідалася, що Ви колекціонуєте словники. Скільки словників зараз у Вашій колекції? Яким чином вони до вас потрапляють? Які цікаві історії з цим пов’язані?

– Колекціоную словники й довідники. Приходять вони різними дорогами: книгарні, букіністичні крамниці, купівля у книжкових спільнотах, дарунки. Понад сотню, думаю, точно є.

У моїй збірці – за відомою порадою Максима Рильського – Грінченко й Даль, кількатомові академічні видання наукової лексики української мови, фразеології, синонімів, словники ідіом, наголосів, орфоепії тощо.

Разом із ілюстратором книжки «От би мені коника!» Богданом Поліщуком

Є кілька рідкісних репринтних видань, наприклад, «Енциклопедія українознавства» Володимира Кубійовича та Зенона Кузелі, що вийшла 1949-го в діаспорі в 14-ти томах і стала наступницею скрипниківського видання у Харкові, яке після підготовки першого тому було зупинено, видавництво знищено, а авторів та редакторів репресовано. Маю репринтні видання коштовного словника «Фразеологія діловоï мови» (вид. 1926-го, перевид. 1927 р.), що його в намаганні очистити українську мову від штампів російської склали й видали майбутні соловецькі в’язні Євген Плужник та Валер’ян Підмогильний. Ще один скарб моєї збірки – машинописний «Українсько-російський фразеологічний словник» (його укладач невідомий досі), який таємно поширювали у 1950–60-і роки як спротив зросійщенню: він неспростовно засвідчує, що мова не набір слів – мова відображає спосіб національного мислення. Також є щасливою власницею унікального репринтного «Словника чужомовних слів» Миколи Трохименка: майже весь наклад цього видання був знищений одразу по випуску, 1932 року.

«Російсько-український словник» Сергія Іваницького та Федора Шумлянського (1918) – одне з найцінніших видань в лексикографічному словникарстві доби УНР. Самих тільки народних назв рослин тут понад три тисячі у різновидах! У цьому ж ряду маленька перлина лексикології «Короткий російсько-український словник» Бузинного та Щепотьєва 1920-х рр.

З приватної книгозбірні у Полтаві я викупила правописний словник Григорія Голоскевича – останнє його видання, яке вже відображало Харківський правопис.

Вабить мене й сучасне словникарство. Багатий несподіванками «Словник професійних видів діяльності». Де б ще ви дізналися, що штучні перуки та вуса виготовляє постижер? Надзвичайно поетичний «Словник гідронімів України». Справжнє диво – «Словник говірок центральної Бойківщини». А «Словник варіантів власних імен північно-західної України» просто фантастичний! Тут таке розмаїття українського іменника́, що годі й уявити. Зафіксовано, наприклад, 133 різновиди імені Олексій та 197 різновидів імені Наталка – із зазначенням ситуацій вжитку та місцевостей, де ці варіанти побутували.

Я не купую словників без перебору – лише те, що цікаво мені та моїй сім’ї. Кохаюся в класичній японській поезії – маю біографічний словник «Японські поети». Пристрасть до українського народного мистецтва додала збірці етнографічних довідників та словників народної термінології: «Український народний одяг», «Українська народна тканина», «Народна деревообробка в Україні», «Ілюстрований словник народної гончарської термінології» та інших подібних. Їх можна читати як поезію, бо «кави́лька» – це весло, а «сага́ник» – дерев’яне цеберко для молока (або казаночок). Біографічний «Словник співаків України» Івана Лисенка розповідає про цвіт українського вокального мистецтва від часів Київської Русі до наших днів. «Енциклопедія мистецтва України», довідник «Митці України» та «Оперний словник» – теж від захоплень моєї сім’ї.

Останнє надбання колекції – букіністичний «Словник українських псевдонімів» 1969 року.

Мрію про самвидавний «Словник мовних покручів», що його між 1964 та 1977 роками уклав політв’язень Олекса Тихий, про «Словник чужослів. Знадібки» Павла Штепи. Звісно ж, про славетні словник Уманця й Спілки та словник Кримського і Єфремова. Перевидання останнього нині можна купити, та ціна «кусається». Втім, він справді неоціненний. Щиро зізнаюся, колекціонерських мрій у мене куди більше, ніж надбань.

Зустріч з другокласниками за книжкою про народне мистецтво й традиції «Прилетіла пташечка»

– Які улюблені слова Вам зустрічалися у словниках? Чи є слова, які Ви «смакуєте», або які усміхають, дивують?

– Люблю всі слова. Мову люблю – це найбільше диво. Широчезне річище розмовної, народної – смаковитої, справжньої – і рафінована літературна; та коли гарна вимова, та правильні наголоси. Слухати її, розмовляти нею – насолода. Шкода, знаємо ми свою мову мало та й ставимось до неї не вельми шанобливо. Уважно виполюючи кальки з російської, рясно й без потреби втягуємо в мову англізми, затираючи гарні питомо українські відповідники. На жаль, цей спотворений варіант української мови прийнятний нині і в дитсадку, і в школі, і в бібліотеці… Саме тому – вертаюся в початок – люблю всі слова, Мову люблю. Працюючи в літературі для дітей, ставлю собі за мету перелити цю любов у своїх читачів.

Читач бачить героїв книжок по-своєму, іноді дуже несподівано!

– На зустрічах із письменниками юні читачі часто дарують свої малюнки, листівки, саморобки… Чи є у Вас колекція таких речей і які Ваші найдорожчі експонати такої колекції?

– Ці дитячі дарунки завжди зворушливі, ціную їх. Та найдорожчі мої «експонати» – прояви в дітях їхньої правдивої людської сутності, ще не хитрої, не засміченої; несподівані питання дітей, їхні щирі зізнання, їхні емоції – одне слово, живі наші розмови.

Молодший шкільний вік – та благодатна пора, коли дитина вже має виразне інтуїтивне розуміння не тільки справжнього та фальшу, а й багатьох тонких, межових і невловимих речей, яким і назви ще не знає; і при тому дитина ще відкрита світові і ранимість душі – її майже буденна ознака. Тож чимало таких епізодів, де в дитячій непідробності проявляється Людина в найкращих її виявах, є в моїй «колекції» незабутніми.

Довіра дітей дає глибинну, незрівнянну радість, це джерело любові й сили.

Найменшенькі люблять похвалитися тим, що знають вірші поетів напам’ять

– Який Ваш суперсекретний «рецепт» тексту для дошкільнят?

– Якщо просто тексту – то, певно, досить знати вікові особливості свого читача й володіти мовою. Якщо художнього письма, то тут схему не вибудуєш: у цій кухні багато інтуїтивного та інтимного. І тут мові належить особлива роль: художнє слово відрізняється від тексту передусім мовою. І органічною вигадкою, яка стоїть ногами на землі.

Я не відкрию Америки, оголосивши, що зміст, форма і мова (тобто про що і як) – три рівнозначні кити, на яких тримається художня література як така: і для дорослих, і для дітей. Та все ж «як» важить більше, ніж «про що».

Підготувала Анастасія Музиченко.