All posts by БараБука

Лариса Денисенко: не варто занадто деталізувувати інформацію

Правозахисниця, письменниця Лариса Денисенко продовжує марафон збору інструментів про те, як дорослим говорити з дітьми про війну. Як поводитися з біографічними фактами в художній літературі? Як розповідати про травматичні події й не порушити прав інших людей – про це все читайте в матеріалі БараБуки.

Розмову провадила керівниця лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Таня Стус.

Більше матеріалів акції #якговоритиздітьмипровійну засобами літератури читайте тут.


Про роботу над книжкою «Діти повітряних тривог»


Спершу це був адвокаційний текст. Про книжку навіть не йшлося. Я просто відстежувала вплив війни на «непідготовлених» нас. Зокрема, писала історії з огляду на те, як і де перебувають мої подруги з дітьми. Це виявилася широка географія.

Провідницею для тексту я обрала дівчинку Мію, яка народилася в бомбосховищі в Коломиї. У цих історіях є трагічні моменти гибелі дітей (як-от розстріляний у Києві автомобіль із родиною). Спершу були сумніви щодо цих епізодів, але заради правдивості я таки вирішила писати про смерть. Адвокація – це правдивість. Ну не могло бути безхмарно. Проте текст все одно сповнений надії й світла.

Другим провідником для мене став Данило, син моєї близької подруги. Він народився у Кракові 8 квітня цього року, і я вважаю його своєрідною «точкою надії», яка допомагає відчути силу Життя. Після написання історій про дітей повітряних тривог мої колеги з видавництва «Видавництво» запропонували зробити книжку. Редакторкою стала Анна Процук, а малюнки підготувала Олена Лондон. Художниця створила направду сильні ілюстрації, які є самостійним текстом, але водночас гармонійно працюють у дуеті.

Ілюстрації: Олена Лондон

Про межу болю й травми


Тексти про дітей повітряних тривог я писала не найкращому емоційному стані. Від початку війни я весь час перебувала в Києві й відчувала гіпервідповідальність за свою родину. До речі, вперше я заплакала саме тоді, коли почала писати ці історії. Однак, пишучи, я сподівалася, що тексти зрештою нададуть відчуття того, що під час війни, хоч би які рішення ми ухвалювали, вони будуть правильними і неруйнівними. Лише рішення агресора – руйнівні. Ми ж дивимося на обставини і діємо відповідно до них.

Писати про травму, перебуваючи у травмі – мій перший такий досвід, і я розуміла можливі ризики. І хоча адвокаційно я все написала відповідально, проте з літературної точки зору були певні застороги. Тож на етапі підготовки видання я звернулася до фахової консультації. Мій текст прочитала психологиня Світлана Ройз. Її схвальні коментарі були дуже важливими.

Також у питаннях межових тем у текстах про війну має значення внутрішня культура й етика оповідача. Якщо ви не полишаєте себе у спокої щодо розвитку, читаєте літературу, слухаєте лекції, вивчаєте тему і рефлексуєте щодо можливих помилок/образи інших/визнання хиб/чесності з собою, тоді менше можливостей зробити fuck-up. У мене вистачило професійного бекграунду, аби не зробити на гірше.


Про правничу межу


У медіа часто трапляються ілюстрації, що відтворюють реальні фотографії з загиблими або пораненими людьми. Тут потрібно усвідомлювати, що має пройти певний час, аби близькі люди бодай трохи усвідомили своє горе. Не можна їх шокувати подібними публікаціями доки не буде відповідної поінформованості від офіційних джерел (служби надзвичайних ситуацій, поліції, лікарів тощо). Отже, виносити публічні історії в ілюстрації можна після їхнього офіційного оприлюднення. Зокрема, з метою адвокації.

Проте не варто занадто деталізувувати інформацію. Адже навіть малюнок – це вже ймовірна ретравматизація для родичів. Для деяких людей візуальне або текстове «увічнення» і відповідне вшанування пам’яті – це постійне нагадування про втрату. Тож потрібно ухвалювати рішення обережно. У цьому контексті, міркуючи про те, як писати, краще використовувати художню мову замість репортажної. Для репортажного слова існують медіа (з публікацією документальних історій, свідчень, доказів тощо). Так, коли готують меморіал, журналісти обов’язково збирають згоди родичів.

Щодо натуралістичності ілюстрацій (чи то карикатурної, чи то жалобної) у книжках про війну, то це більшою мірою проблема внутрішньої етики, аніж законодавства. Водночас надмірна деталізація може порушувати право на приватне життя родини загиблої дитини або ж право на приватне життя пораненої дитини. Знову ж таки, потрібно обережно працювати з такими матеріями. Вдаючись до них, подумайте, як би ви почувалися на місці родича загиблої/пораненої людини за умов такого розголосу, хай навіть із найкращих міркувань. Така проста методика допоможе зорієнтуватися. І водночас покладайтеся на відчуття власної авторської сумлінності й етики.


Про цензуру


Для книжок тема заборони й вилучення дуже складна, адже занадто тонка межа між неправомірною цензурою і правомірним обуренням. Скажімо, можна правомірно обуритися й просто не давати дитині книгу. Разом із тим, якщо книжка шкодить (дитина знесилена, невпевнена, не може спати, перебуває у стані, наближеному до депресії та констатованому лікарями), то є опція судового оскарження.


Про відповідальність дорослих

Треба СЛУХАТИ людину, котра тобі близька, котра тебе хвилює, котрій ти хочеш дати пораду. Слухайте своїх дітей, як вони говорять і як сприймають обставини. Думайте, що говорите ви. Діти до-підліткового віку узалежнені від думок дорослих. Питання про милосердя, прийняття, різноманіття може стартувати після того, як ми відчуємо себе в безпеці. І наш обов’язок – пояснювати дітям ці питання різноманіття, зокрема мовного, культурного, національного.

Підготувала Марія Артеменко

Премія імені Богдана Хмельницького

Міністерство оборони України оголосило конкурс на здобуття премії імені Богдана Хмельницького за найкраще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва у 2022 році.

Премія присуджується щороку (до Дня Збройних Сил України — 6 грудня) «за твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, спрямовані на утвердження високих гуманістичних, державотворчих ідеалів, підняття престижу Збройних Сил України, пропаганду військової служби, формування у військовослужбовців і молоді національної самосвідомості, гідності, духовності і культури, почуття патріотизму, вірності військовим традиціям Українського народу».

Премія присуджується в п’яти номінаціях:

  • літературні твори військової тематики;
  • музичні твори військової тематики;
  • твори театрального мистецтва військової тематики;
  • твори кіномистецтва військової тематики;
  • твори образотворчого мистецтва військової тематики.

На здобуття Премії подаються нові оригінальні твори фізичних осіб та колективів авторів, опубліковані (оприлюднені) в завершеному вигляді протягом останніх трьох років, але не пізніше 1 травня поточного року.

Колектив авторів твору, висунутого на здобуття Премії, не може перевищувати 5 осіб, колектив виконавців твору — 7 осіб.

До складу колективу авторів твору, представленого на здобуття Премії, не включаються особи, удостоєні за представлений твір державної нагороди. Твір, що вже отримав іншу премію державного значення, на здобуття Премії не висувається. Премія присуджується фізичній особі чи колективу одноразово.

Пропозиції щодо претендентів на здобуття Премії вносять національні спілки України, інші творчі спілки та асоціації, національно-культурні, національно-просвітницькі товариства. Самовисунення на Премію не допускається.

Подати документи на здобуття Премії можна щороку від 1 травня до 1 серпня, перелік документів дивіться на сайті mil.gov.ua.

Документи надсилаються за адресою: вулиця Грушевського, 30/1, м. Київ, 01021, Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України (бібліотека).

Поки українці продовжують переосмислювати війну, американці пишуть про неї

Оксана Лущевська – дитяча письменниця, перекладачка, дітознавиця й літературознавчиня, докторка наук у галузі освіти (Університет Джорджії, США). У видавництві «Книголав» готується до видання книжка Оксани «Це тиха ніч, мій астронавте». Це – оповідь від імені семирічної дівчинки, яка ділиться з читачами своїми думками та переживаннями впродовж перших десяти днів російського вторгнення в Україну.

БараБука підготувала конспект лекції Оксани Лущевської в межах циклу розмов #якговоритиздітьмипровійну.

Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською


Про дискурси та їхні особливості у книжках


Аналізуючи той великий англомовний «запас» літератури, що вже існує в передових/глобалізованих літературах світу, можна визначити три основні дискурси. Прикметно, що вони сформувалися завдяки історичній перспективі. Її вплив однозначний. Щоправда, тут постає нюанс. Допоки українці продовжують переосмислювати війну, американці пишуть про неї. І трапляється, що вони (американці) дають свою історичну перспективу, часом викривлену, як-от із наративами про впливову російською імперію. Тож нам, українцям, варто вмикати активність у пошуках смислів. Не зволікати.


Дискурс творення сенсів голосом дитини


Найпоширеніший прийом і добре знаний. Адже те, як писати для дітей, українці пізнавали й вивчали протягом кількох останніх років. Гарним прикладом, зокрема, слугувала іноземна й перекладна література. Кожен, хто практикує роботу з дітьми, так чи так знайомий із цим дискурсом.


Приклади в літературі для дошкільнят та читачів молодшого шкільного віку (6–8 років)

Ілюстрація з книжки Captain Rosalie

1. Timothee De Fombelle. Captain Rosalie. Candlewick Press. «Капітан Розалі» – історія очима дитини, невеличка повість на складну тему. Дівчинка переживає відсутність тата, який пішов на війну. Мала ще не вміє читати, але отримує від батька листи. І саме опановування читання стає для Розалі рятівним острівцем надії. Дівчинка самостійно вчиться читати. Разом із тим, героїні вдається віднайти ще один дорослий сенс, який вона транслює своїй мамі: якщо тато пише, то з ним усе добре. Приклад історії для катарсису й рефлексій.

2. Cary Fagan. Maurice and His Dictionary. A True Story. Owlkids Press. «Моріс та його словник. Правдива історія» – це комікс. І такий формат має великі переваги. Адже картинки гортають навіть ті діти, які не люблять читати. Герой оповідки завжди мріяв поїхати в Париж, але ж не за таких обставин, у яких опинився. Ідеться про «невибір», про вимушеність і вимушене переселення. Сьогодні для нас дуже вагомо прогорювати досвіди проживання в інших/чужих країнах. Історичний дискурс доповнюється сучасними сенсами, які варто ословлювати й змінювати певні упередження.

3. Michal Skibinski. I Saw a Beautiful Woodpecker. Prestel Publishing. «Я бачив красивого дятлика» – щоденник хлопчика-поляка, який порівнює побачені в небі бомбардувальники з дятлом. Події описують 1939 рік.

4. Lois Lowry. Crow Call. Scholastic Press.


Приклади в літературі для молодших підлітків (9–13 років)

1. Joke van Leenwen. The Day My Father Became a Bush. Gecko Press. «День, коли мій тато став кущем» – повістина про чергову спробу осягнути війну. Дівчинка намагається зрозуміти, чому її тато-військовий має носити комуфляжний одяг замість звичного повсякденного вбрання. Цікаве вивчення комуфляжу, зокрема в природі. Героїня також виїздить до іншої країни, тож цікаво читати її досвід перебування в гостинній, але чужій Бельгії.

2. T4. Ann Clare LeZotte. Hougthon Mifflin Company. «Т4» – книжка про акцію евтаназії дітей, які, за думкою нацистів, були «ненормативними». Пошук інакшої історії та інакшості. Текст у форматі верлібру.

3. Uri Shulevitz. Chance. Farrar Straus Giroux. «Випадок» – історія єврея про шанс на виживання. Книжка містить короткі розділи. Чесний автобіографічний погляд на нації та ставлення людей один до одного. Поняття героїзму тут транслюється по-інакшому.

4. Markus Zusak. The Book Thief. Knopf Books for Young Readers. (Український переклад: Мартін Зузак, «Крадійка книжок», КСД).

5. Kimberly Brubaker Bradley. The War That Saved My Life. Puffin Books.


Дискурс толерантності


З толерантністю потрібно визначитися. Наскільки вона залишається ключовим фактором? І яка толерантість? До кого? Передусім, варто дати відповіді нам самим, українцям. І вважаю, що толерантність варто розширювати.


Приклади в літературі для дошкільнят та читачів молодшого шкільного віку (6–8 років)

Ілюстрація з книжки The Sky of Afghanistan

1. Celine Claire. Shelter. Kids Can Press. «Прихисток» – оповідка не про війну, а про великий шторм, що от-от має статися. Метафора цілком зрозуміла. Родина зайців має рятівний прихисток, але чи пускати туди інших, зокрема хижаків? Відповідь читачі шукають разом із персонажами. Образ тварин завуальовує прийняття інакшості.

2. Ana Aulate. The Sky of Afghanistan. Cuento de Luz.

Приклади в літературі для молодших підлітків (9–13 років)

1. David Almond. War is Over. Candlewick Press. «Війна закінчилася» – за сюжетом мама одного з головних героїв працює на заводі, що виготовляє бомби. Інший хлопчик не розуміє, чому йому забороняють спілкуватися з другом. Мотив примирення, хоча наразі він не є актуальним для нас.

Ілюстрація з книжки War is Over

Дискурс героїзму/пам’яті


Приклади в літературі для дошкільнят та читачів молодшого шкільного віку (6–8 років)

Ілюстрація з книжки Finding Winnie: The True Story of the World’s Most Famous Bear

1. María José Ferrada. Mexique. A Refugee Story from the Spanish Civil War. Eerdmans Books for Young Readers. – історії біженців, які рятувалися від громадянської війни в Мексиці. Ситуація з українськими дітьми також подібна. Вимушена втеча і єднання – основні мотиви видання.

2. Ann Magee. Branches of Hope. The 9/11 Survivor Tree. Charlesbridge. «Гілочки надії» – історія про дерево, врятоване після трагедії 9 вересня. В Україні можна провести аналогією з липою Петра Могили в Києві. Досвіди людини можуть перегукуватися незалежно від історичної перспективи. І деякі приклади можна перезапозичити й синтезувати, додаючи свої реалії.

3. Lindsay Mattick. Finding Winnie: The True Story of the World’s Most Famous Bear. Little, Brown Books for Young Readers.


Приклади в літературі для молодших підлітків (9–13 років)

1. 911 The Book pf Help. Authors Respond to the Tragedy. «911. Книга допомоги» – збірка історій різних авторів, упорядкована психотерапевткою. Безперечно, у книзі є багато травматичного досвіду. Але саме він резонує. Для читачів також складено певний онлайн інструментарій («activity»), що допомагає глибше опрацьовувати тексти. Видання було розповсюджене по школах, тож викладачі мали змогу використовувати це, додаючи перформативної рецепції. Сьогодні кожен українець має свою історію. З них можна і потрібно робити збірки.

2. Kathleen Krull. V is for Victory. Knopf. «Перемога» – нон-фікш видання про героїв війни. І сьогодні нам важливо, аби українські герої не відійшли в забуття без імен. Тож такий формат вважаю актуальним. Звісно, це потребуватиме зосередженої селекції, але мета того варта.

3. Lois Lowry. On the Horizon. Houghton Mifflin Harcourt. «За горизонтом» – книжка, написана верлібром. Верлібр допомагає проговорювати дуже складні теми, емоційно перезавантажуватися і висловитися. У сучасній Америці цей жанр набув нової популярності. Книжка починається сюжетом про бомбардування Перл Харбор, а закінчується рядками про скиданням бомб на Хіросіму. Основний меседж авторки промовляє, що поки зарано забувати історію й зарано «миритися», потрібно ще пройти довгий шлях переосмислень.

4. The Great War: Stories Inspired by Objects from the First World War. Candlewick.

Підготувала Марія Артеменко

Підтримка та емпатія – ось ключі, які мають бути у всіх нас у кишені

Анна Просвєтова – психологиня, медіаторка, письменниця, керівниця проєкту «Служба психологічної підтримки українців». У 2020 році книжка Анни Просвєтової «13 ключів до розуміння себе, свого оточення та своїх стосунків» отримала відзнаку Топу БараБуки в категорії «Пізнавальна книжка року».

Спілкувалася на тему #якговоритиздітьмипровійну методистка Лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ», літературознавиця Ольга Сілакова.

Читайте також: Анна Просвєтова про «ключі» до себе


Про роль вчителя під час війни


З початком освітнього процесу вчителі, викладачі, вихователі говоритимуть про війну зі своїми учнями. Як освітянами вибудувати комунікацію таким чином, аби уникнути дискримінації та знецінення? На що спиратися самим, аби підтримати вихованців?

Постать вчителя не має бути постаттю судді. Саме вчителі мають бути поза воєнним контекстом, демонструвати приклад поважливого і неупередженого ставлення до будь-кого. Керуватися загальними гуманітарними принципами, а не власними уподобаннями. Звісно, це важко, адже вчителі – це люди, які теж мають свою суб’єктивну точку зору стосовно того, хто з якого міста «більш культурно розвинений», або «хто з якими поглядами й орієнтацією є більш правильним». Але важливо пам’ятати, що жодні події не мають впливати на вчительську неупередженість.

Я закликаю освітян дуже обережно транслювати свої думки стосовно факту повернення родин, які покидали територію країни. Маю у своїй практиці приклади фактів булінгу в школі щодо таких дітей, які виїжджали та повернулися. Діти починають гратися у «зрадників», і це відбувається тоді, коли у вчителя немає чіткої позиції щодо подібних ситуацій. Нам усім треба бути дуже обережними з цими поняттями. Немає «зрадників», є люди, які змогли врятувати себе та свою родину і виїхати на певний час, і є такі, котрі не змогли.

Ще одна важлива тема, яка піднімається в дитячих колективах – це громадянська активність родини, наприклад, участь у волонтерському русі. За цією ознакою також «ліпляться ярлички». І знову вчитель має бути тією стабільною персоною, котра буде нагадувати дітям, що кожен робить те, що може. Ми не можемо порівнювати зусилля однієї людини із зусиллям іншої.

Потрібно говорити з дітьми про війну і називати війну «війною». Це не «щось, що сталося», не «оте, що в нас відбувається», чіткі слова – передусім. Війну кожен переживає по-своєму, і вона ні для кого не буває легкою. Усе, що ми можемо робити доки війна триває, коли війна закінчиться – це підтримувати одне одного. Було би чудово створювати нові ритуали у класі. Наприклад, перед початком першого уроку влаштовувати «п’ятихвилинки підтримки»: потриматися за руки, побажати одне одному доброго ранку, порадіти зустрічі тощо. Запровадження таких простих ритуалів не потребує якоїсь особливої підготовки від учителя, достатньо бути просто людиною, яка розуміє настрій дітей і підтримує їх.

Аби підтримати себе, вчителям важливо адекватно оцінювати себе і свої стани. Навіть за мирних часів освітяни неймовірно виснажуються у своїй роботі. Тепер, коли всі живуть під тиском стресу, страху і невизначеності, вчителям слід особливо уважно відстежувати межу виснаження. Адже коли дорослі люди впадають у нестабільні стани, страждають передусім діти поруч. Аби допомогти, стабілізувати дитину, дорослому треба оволодіти навичками самодопомоги. Що б не відбувалося навколо, перед тим, як іти до дітей, спочатку треба подбати про себе. У таких ситуаціях важливо пам’ятати правила, що діють під час польоту в літаку: якщо виникає потреба скористатися кисневою маскою, треба в першу чергу надягти її на себе і тільки потім – на дитину.

У школі, поки батьків немає поруч, саме вчитель має бути тією персоною стабільного дорослого, що надасть дитині сигнал: «Дивися, зі мною безпечно, все нормально, я тебе оберігаю». Тепер існує багато груп психологічної підтримки, раджу скористатися такою нагодою аби легалізувати свої емоції та зрозуміти себе. Схожі ініціативи можна запроваджувати у власних шкільних колективах, виділяти час педради для обговорення не тільки учбових процесів, а й психологічних станів, підтримувати одне одного.


Про травму і ре травматизацію в текстах для дітей


Анна Просвєтова. Фото зі сторінки психологині у фейсбуці

Ви маєте великий досвід роботи з кризовими станами, спровокованими пережитим травматичним досвідом. Яку пораду Ви можете дати авторам дитячої та підліткової літератури, аби запобігти ретравматизації? Чого варто категорично оминати у текстах про війну?

Травма – це суб’єктивна реакція психіки на стресові події. Отже, ми ніколи не можемо знати, яка саме подія вплине на людину. Те саме стосується й ретравматизації. Для людини, що вже зазнала болісного досвіду, будь-яка розповідь, історія, образ у тексті може призвести до ретравматизації, викликати нові переживання. Для інших людей це буде просто історія, просто образ.

На мою думку, всім, хто працює з текстами, всім, хто працює з людьми, важливо бути просто чесними. Адже всі, хто пише, не можуть бути надто обережними та замовчувати те, що не можна замовчувати. Будь-які твори про війну мають трагічний контекст і, звісно, вони можуть ретравмувати. Проте, письменники не мають мовчати.


Про «ключі», які потрібні нам зараз


У своїй книзі «13 ключів до розуміння себе, свого оточення та своїх стосунків» Ви даєте універсальні практичні поради для дівчат будь-якого віку. Які поради лишаються незмінними під час війни, а які б Ви додали? Які ключі необхідні, аби відкрити двері щасливого повоєнного майбутнього?

Я би хотіла підсилити пораду, щодо спілкування з оточенням. Якщо тобі з людьми «не по дорозі», якщо це «не твої» люди, ти не маєш за них триматися і доводити, що ти вартий/а такої дружби. Діти й підлітки зараз іноді потрапляють в ситуації, коли спілкування з друзями стає неможливим через відмінність світогляду в родинах. Якщо раніше діти підтримували стосунки з друзями з-за кордону, то тепер вхідний маркер – це позиція і відношення до війни. Багато стосунків обривається. Нам треба звикнути до того, що ми можемо втратити певну частку своєї дружньої аудиторії, приятелів.

Додам ще одну пораду: ми маємо зараз бути більш чуйними, більш емпатичними до тих, хто поруч із нами. Якщо бачимо, що хтось потребує нашої допомоги – допомагаємо. Війна налякала багатьох, але вона також стала рушійним важелем до зближення. Я спостерігала як діти граються в патрулювання у дворі, відмічали вцілілі об’єкти, машини. Через гру діти відчувають відповідальність, демонструють усвідомленість. допомагають одне одному. Підтримка та емпатія – ось ще один ключ, який має бути у всіх нас в кишені.

Підготувала Ольга Сілакова

Олена Максименко: для багатьох підлітків війна стала поштовхом

Олена Максименко – воєнна журналістка, фотографиня, волонтерка і письменниця – є свідком війни, яку розпочала росія проти України від 2014 року. Олена часто відвідувала міста q містечка поблизу лінії розмежування, спілкувалася з військовими й місцевими жителями, зокрема дітьми й підлітками. 2021 року вийшла друком її книжка «Пси, які приручають людей», головними героями якої є підлітки-переселенці й ті, хто опинився на лінії фронту.

Про дітей війни, книжки як «хвостики» та національну самоідентифікацію підлітків для акції #якговоритиздітьмипровійну із Оленою Максименко спілкувалася літературознавиця, головна редакторка Простору української дитячої книги «БараБука», методистка лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Анна Третяк.


Про дітей війни: які вони, чим відрізняються і як змінилися від 2014 року


Діти з прифронтових територій за моїми спостереженнями – абсолютно звичайні, такі самі діти, як і в будь-якому іншому регіоні України, з тими самими проблемами, закоханостями та пошуками себе у світі й суспільстві. Тільки до цього додається обтяжуюча обставина – війна.

Для багатьох підлітків війна стала своєрідним поштовхом. Від 2014 року, в період до повномасштабного вторгнення, до місточок поблизу лінії розмежування почали їздити освітяни, волонтери, що стало для дітей вау-ефектом. Вони швидко в це втягнулися і почали створювати власні ініціативи: запрошують до себе письменників, організовують зустрічі і т.д. Ще кілька років тому таке неможливо було уявити. Тож у певному сенсі діти багато отримують від цього досвіду, і це не тільки травми, а й щось корисне. Діти почали їздити по Україні і світу, брати участь у міжнародних волонтерських проєктах. Певною мірою вони взяли для себе багато хорошого з цієї ситуації.

За моїми спостереженнями, діти з прифронтових містечок виросли дуже вільними, відкритими та гнучкими. Вони не бояться міняти фах, їм цікаво подивитися світ і що він їм може запропонувати.

Не всі вони захоплюються читанням, зокрема знайома з Мар’їнки цікавиться іншими напрямками: журналістика, мистецтво, кіно. Проте інша дівчина, Мирослава, яка була бета-рідеркою моєї книжки та героїнею фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», любить читати. Тому напевно це індивідуально, як і в кожному поколінні.

Читайте також розмову з «дитиною війни», поетом Григорієм Фальковичем

Фото на заставці © Андрій Дубчак

Про теми-«хвостики» у книжці «Пси, які приручають людей»


Книжка містить багато тем, які стирчать із сюжету «хвостиками», і можуть зацікавити та повести вглиб сучасних підлітків, зокрема історія переселення бойків або тактична медицина. Остання тема тепер особливо злободенна і мені хотілося б, щоб діти це вивчали. Навіть якби не було війни, ці знання дуже цінні і must be. Що ж до бойків, то тут складніше, треба мати до цього гуманітарний інтерес. Я не планувала включати тему переселення бойків у книжку, але правда в тому, що більшість міст на сході України станом на 2014 рік була російськомовною, і мені треба було пояснити, чому мої герої говорять літературною українською, а не інакше. Тому я прослухала кілька інтерв’ю з бойками, які були переселені, і навіть дещо з того ввела в сюжет. Було би круто, якби і цей «хвостик» спрацював і зацікавив читачів історією переселення.


Про травму, тригери й написання книжок


У кожного по-різному проходить травматичний період. Психологи кажуть, що критичними є перший період – 21 день, це стан шоку. Уже минуло чотири місяці після повномасштабного вторгнення, і ми навчилися жити в цьому, приймати всі жахи й ризики, тому, мені здається, ми маємо вже це осмислювати й фіксувати.

Читання таких книжок може стати якщо не терапевтичним досвідом, то принаймні підтримкою. До повномасштабного вторгнення я мала їхати до читачів в Авдіївку, де дітям читали вголос мою книжку. За відгуками волонтерів, які ці читання організовували, дітям книжка дуже «зайшла», їм це було дуже близько. Я впевнена: якщо писати по «гарячих слідах», це викликатиме відгук у читачів.

Тригери, як і проживання травми, для кожного індивідуальні. Вони залежать від досвіду дитини, сім’ї, її вразливості та чутливості. Усі проживають цей досвід по-різному, тому не думаю, що тут є універсальний «рецепт» чи формула для письменників.

Я мала нагоду бути на уроці в бомбосховищі в Харкові. Візуально діти дуже легко це переносили, вони бігали, раділи, хоча раніше в школу їх не заженеш. Учителі теж кажуть, що зараз не видно травмованості дітей, але скоріше за все, це проявиться в майбутньому.


Про національну самоідентифікацію підлітків


Безперечно, перед підлітками у прифронтовій зоні гостро постає питання національної ідентифікації. Вони прекрасно усвідомлюють, що відбувається, але водночас для них це є набагато складніше, ніж для дорослих. Якщо дорослі рвуть зв’язки з якихось принципових питань, то для дітей це дуже травматично. Усі діти, з якими я говорила, проукраїнські, але водночас визнають, що в них не всі у класі підтримують Україну. За моїми відчуттями, вони не готові через це розривати зв’язки. З одного боку, вони розуміють, що Україна права, що вони українці, але між собою вони не готові рвати зв’язки, вони продовжують спілкування та дружбу. Принаймні так було до повномасштабного вторгнення. Можливо, тепер це буде інакше сприйматися і вплине на їхнє спілкування.

Підготувала Анастасія Музиченко. Фото: Алекс Заклецький.