Чи пустили б ви до себе додому зграю котів-безхатьків? Упевнені, що ні? Справді? Що ж, урешті, пані Крепова також гадки не мала, що погодиться на таку авантюру – прийняти у власній затишній однокімнатній квартирі ціле хвостате юрбище. Утім, юрбище напевно не спромоглося б переконати господиню. А от справжнє товариство, 36 та 6 неповторних котячих особистостей – без сумніву. Врешті добросердність буде винагороджено, бо ж, виявляється, ця вусата компанія має безліч талантів!
Книжка «36 і 6 котів» Галини Вдовиченко – проста, добра й весела історія, приправлена щоденними життєвими дрібницями. У мажорну канву оповіді без тіні повчання вкраплено думки про те, що фортуна примхлива, та безвихідних ситуацій, як і непотрібних котів, не буває; що кожен – неповторний, «хоч не завжди це можна зауважити з першого погляду»; а «зірками» можуть стати й підвальні коти, якщо до щирого бажання та природних здібностей докладуть бодай дрібку праці. А ще про те, що все в житті залежить від того, як на це поглянути: «Візьмімо, наприклад, нормальну людську температуру. Тридцять шість і шість, правильно? Температура здоров’я. А сорок два – це не просто погано, це – гірше не буває. Тридцять шість і шість – добре, сорок два – жахливе неподобство. … Нас тут рівно тридцять шість і шість, тридцять шість дорослих та шестеро маленьких. Хороша цифра. Цифра щастя, здоров’я та гармонії».
«Безвихідних ситуацій, як і непотрібних котів, не буває»
Неймовірно, та все це котяче товариство, пані Крепова та її племінник Стас примудряються – не без трафунків, але все ж – уживатися у маленькому помешканні, і то доволі дружно. Більше за те, коти вирішують будь-що допомогти Стасові з його кав’ярнею, яку чомусь, попри смачну каву й булочки, оминають відвідувачі. Безумовно, їм це вдається. І врешті кав’ярня отримує назву… Здогадалися? Ну звісно ж!
Попри цілком передбачуваний сюжет «в одну дію», оповідь захоплює. Тут майже немає описів, натомість суцільні котячі теревені. До слова, вельми невимушені. Авторка не цурається ані новотворів, ані жаргонізмів, ані діалектизмів. Та всі ці «противсіхи», «поковбасимося», «хавчик», «спокуха», «ушитися», «хвецяти» тощо – доречні й живі. Тож і текст вийшов жвавий та легкий. І завдяки органічному поєднанню із динамічними ілюстраціями Наталки Гайди оповідь чудово візуалізується. Настільки, що подекуди навіть складається враження, ніби дивишся не на сторінку з буквами, а на екран із мультфільмом.
Книжка містить маркування «для молодшого та середнього шкільного віку», та оповідь може припасти до смаку й меншим дітлахам. Щоправда, батькам, які будуть її читати, щоб історія «звучала», доведеться проявити всі свої акторські здібності.
Війна з’являється нізвідки, стосується кожного й не має серця. Але найголовніше – її не можна перемогти силою та ненавистю. Лише Єднанням та Світлом.
Сучасна українська казка «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин та Андрія Лесіва (творча студія «Аґрафка») пропонує геть інше бачення війни, ніж те, на якому виростали радянські й навіть пострадянські діти. Тут немає ані натяку на воєнну романтику чи героїку, пропаганди високих цілей та ідеалів, «добрих лицарів» і «злих ворогів». Тут зло – власне Війна, причому зло абсолютне, без спроб загорнути його в обгортку «справедливої боротьби». Книжка залишає більше запитань, ніж дає відповідей. Та після її прочитання в голові на рівні емоцій чітко закарбовується: Війна – це щось темне й страшне, це морок, страх і біль, що руйнують Життя і Красу, і виправдання їй немає.
Сюжет казки, на перший погляд, доволі простенький. Головні герої – троє друзів Данко, Фабіян та Зірка – спокійно та щасливо живуть в улюбленому місті Рондо, яке славиться дивовижними квітами, що вміють співати. Вони, як і інші мешканці, роблять улюблені справи, плекають сади й парки, будують химерні будинки, розмовляють із птахами та рослинами, малюють, співають, аж доки Війна, яка насувається на місто, не порушує звичного укладу життя. Спершу друзі намагаються заговорити з нею та попросити піти, потім починають кидати у відповідь каміння й цвяхи, якими Війна засипає місто. Проте все марно. Та раптом Данко знаходить її слабке місце: виявляється, Війна боїться світла та хорового співу! Врешті мешканці Рондо, звісно ж, перемагають. Але життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Відновити можна далеко не все.
«Війна не має серця»
Попри складну тематику, казка неймовірно світла. У ній – не лише про війну, а й про найцінніше – гармонію мирного життя. Вже й назва міста, Рондо (із французької – «коло», «рух по колу») – символ Нескінченності й Вічності. А ще «рондо» – це назва музичної композиції, де постійні повтори головної теми чергуються з різноманітними епізодами. За цією ж схемою, у розміреній зміні улюблених занять, біжать дні в ідеальному місті Рондо: в єдності з природою та мирному співіснуванні різних форм життя (бо ж мешканці – не люди й не звірята, а дивовижні істоти, геть не подібні одне до одного). А ще в цій історії всі при справі: Данко понад усе любить доглядати за квітами, Зірка – мандрувати, а Фабіян… До речі, що робить Фабіян – «нащадок давнього роду шукачів скарбів» – достоту незрозуміло, сказано лишень, що він «мав гострий нюх та зіркий погляд», а ще ніколи не знімав із шиї срібного медальйона з літерою «F». У його лапах зображено лупу, а поряд – профіль Шерлока Холмса. А може, це натяк на якийсь потаємний скарб, захований у книжці?!
Імена Данко й Зірка нагадують нам про інших літературних героїв – горьківського Данко та Зоряного хлопчика (в іншому перекладі – хлопчик-зірка) Оскара Вайльда. «Перші» Данко та Зірка – це самовідданість і духовність. Без них неможливо перемогти Війну. Та, на відміну від своїх літературних колег, герої Рондо залишаються живими, бо ж лідер тут не самотній, а його роль не є визначальною. Час віри у всемогутність одного минув, нині – епоха єднання: «Усі об’єдналися задля спільної справи і робили те, хто що вмів найкраще. Місто працювало, як злагоджений годинниковий механізм».
А хто ж тоді загадковий нишпорка Фабіян? Ризикну припустити, що йдеться про поступовість перетворення. За Вікіпедією, фабіянство – рух англійської інтелігенції кінця XIX ст., що мав на меті досягнути соціалізму за допомогою мирних реформ, без революційної класової боротьби. Названий за іменем римського полководця Фабія Максима Кунктатора (Повільного), відомого вичікувальною, повільною тактикою в боротьбі з Ганнібалом.
Ще одна цікава деталь: головним вокальним номером, який виконують на концертах квіти, є рондо Моцарта. Цю композицію видатного австрійця ще називають «Турецький марш». Здавалося б: в Австрійській імперії, яка сторіччями воювала з Османською, раптом саме «Турецьке рондо» стає одним із найпопулярніших творів Моцарта. Та насправді нічого дивного: культура ж бо не знає кордонів, і музики війною не спинити.
У книжці не вказано, на дітей якого віку вона розрахована. Шкода, що навіть прогресивні українські видавництва нехтують цим маркуванням. Тим паче, що у випадку з «Війна, що змінила Рондо» визначитися батькам буде не так уже й легко. Це така собі «дитяча книжка для дорослих». Упевнена, що абстрактність, символічність і багаторівневість ілюстрацій і тексту припаде до смаку вимогливим до інтелектуального продукту батькам. Казка захопить і малюків 4–6 років, та чи зацікавлять їх ілюстрації? Тому не ризикну рекомендувати книжку дітям для самостійного читання, а ось для спільного сімейного – однозначно. Дітлахи не менше (а може, й більше!) за дорослих потребують осмислити те, що відбувається. А цей твір – хороший початок розмови.
Після війни в усьому Рондо виростають маки – загальноєвропейський символ пам’яті тих, хто загинув у війнах. На латинську назву цих квітів, papaver rhoeas, натрапляємо ще на одній із перших сторінок, а поряд із нею – назва іншої квітки. Tagetes patula, чорнобривці – символ України.
Чого варто очікувати, коли талановитий художник відкладає вбік пензлик та раптово береться за перо? Ну… результат, звісно, може бути дуже різним… Але принаймні у Катерини Штанко, чудової ілюстраторки дитячих книжок, вийшла захоплива історія про Михасика та його друзів-драконів. Ба більше, малюнки до неї авторка також намалювала сама.
Пригодницько-детективна казкова повість «Дракони, вперед!» – про дружбу, вміння приймати рішення та брати на себе відповідальність, співіснування у світі різних істот, про те, що ніхто не є ідеальним, а одні й ті ж речі можна бачити по-іншому, врешті, про Україну, мирну й цілісну, де Крим – її невід’ємна частина.
Михасик, який захоплюється рослинами, несподівано для себе вирощує дракончика Хому. Відтоді вони – нерозлийвода, а ще хлопець починає розуміти мову рослин та знайомиться з родинним домовиком. Урешті друзі натрапляють на негідників, які заради наживи знищують драконів, опиняються в самісінькому їхньому лігві й вириваються звідти разом зі зграєю полонених вогнедихів. Але тепер Михась мусить довести нових друзів до безпечного місця!
«У вас, у людей, немає пазурів та зубів, але ж ви вигадали залізні пазурі і безліч всілякої вогнепальної зброї, яку використовуєте зовсім не для захисту»
У перших розділах іще помітна деяка натягнутість, а чи невпевненість оповіді, трапляються й певні сюжетні «нестиковки» (наприклад, безпричинне добрішання кровожерливого дракона-морока Спайка). Але що далі, то сюжетна канва стає стрункішою. І невдовзі історія геть поглинає читача. Друга ж частина книжки – захоплива мандрівка драконячої зграї з Києва до Криму – взагалі читається на одному диханні. Катерина Штанко, за прикладом Сельми Лагерлеф, вкрапила у текст «уроки» краєзнавства. Тільки замість Нільса, гусей та Швеції тут – Михайлик, дракони й Україна. У книжці ніби мимохідь згадано і дніпровські «моря», і Дніпрогес та Запоріжжя, і навіть найбільшу в Європі пустелю – Олешківські піски, і, звісно, кримську Карабі-Яйлу (до речі, у тексті ця назва подекуди дивним чином трансформувалася у «Караб-Яйлу»). А окрім того, у творі чимало пізнавального з астрономії та ботаніки, також можна відчитати цікаві символи. До прикладу, прізвище головного героя – Вербицький – імовірно, натяк на автора слів українського гімну, тим паче, що в одному розділі Хома ніби ненароком наспівує «згине лютий вороженько». А ще у книжці виразно відчутна спадкоємність поколінь. Адже мудрість роду Вербицьких оберігає домовик Домінус Верба, який опікується родиною з 1632 року (до слова, рік заснування Києво-Могилянської колегії). Відповідно, й Михась «не мав звички боятися, адже був з роду Вербицьких».
А ось що насторожує в тексті, так це натяки на, здавалося б, уже давно забуту тему «класової боротьби»: багатий – поганий. Звідки й для чого вигулькнули загалом зайві у контексті «барон, баронеса і спадкоємець»? До всього, їхнє прізвище – Пихач, а син Олелько чомусь іще й Рюрик. Не менше дивують згадки про «простолюдинів» та «розпещених аристократів», а ще – однозначно негативне трактування влади. Бо хоч ані дружина міністра фінансів, ані перша леді не відзначилися у книжці ніякими злодійствами, саме для них шиють дивани та сумки зі шкіри драконів, а для загону президентської гвардії – мундири. Якщо вперто нав’язувати дітям різко негативний образ влади, чи стане вона колись іншою?
І хоча наприкінці історії Михась та Олелько таки знаходять спільну мову, уявна прірва між ними все одно залишається.
Як і більшість драконів сучасної літератури, Михасикові вогнедихи – веселі, дружні та допитливі створіння, які щиро не розуміють, чому люди бачать у них «оскаженілих людожерів». Тим паче, що саме люди майже зовсім винищили на землі драконячий рід. Може, якраз час помиритися?
Коли починався Майдан і просиналася країна, усі, хто вболівав за її незалежне майбутнє, зі солодким щемом у серці, крадькома витираючи сльози, спостерігали, як найменші дітлахи – наступне покоління, надія нації та держави – розмахують синьо-жовтими прапорцями, дружно чи поодинці вигукують «Героям слава!» й тоненькими голосами виспівують «Ще не вмерла». Сплеск дитячого патріотизму й нині гріє на фронті тисячі військових. Тільки в цьому піднесеному хорі юних голосів усе частіше чути нотки, що насторожують. Діти швидко звикли до факту: у країні війна. Вони дивляться телесюжети про героїв, пишуть їм листи й грають в ігри, де тепер уже вони в героїчній ролі захищають Україну. Але коли 4–5-річний малюк завзято чеканить «Слава Уклаїні!», наставляючи просто на тебе іграшковий автомат, від його погляду, сповненого захвату й азарту, хочеться кричати! Невже й це покоління знову буде уявляти війну як героїчну пригоду?! Невже війна – ця жахлива виразка цивілізаційного розвитку – і справді невикорінна?
Не лише ті з нас, хто народився в часі СРСР, а навіть ті, хто його вже не застав, досі бачать війну в «радянській обгортці»: безліч героїчно-сентиментальних фільмів, військові пісні, слова яких пам’ятаєш мимоволі, стоси книжок про «героїчні подвиги радянських людей на фронті». У мілітаризованому суспільстві, звісно ж, була й дитяча література про війну: «Син полку», «Вулиця молодшого сина», «Повість про справжню людину», «Молода гвардія» – усі вони читаються як захопливі пригоди та гостросюжетні детективи. Досі дуже виразно пригадую грубезну сіру книженцію, з обкладинки якої просто на тебе вимогливо дивляться три пари серйозних, геть недитячих очей. Це – «Діти-герої». Пам’ять дивним чином аж до рівня фізіології зафіксувала відчуття після тієї книжки. Пекучий згусток жалю піднімається зі шлунка й починає розпирати груди: «Ну чому я не народилася тоді?! Я б теж була партизанкою!». Так, 12-річною дитиною я хотіла війни! І потай мріяла боротися з ворогами в катакомбах. Моїм героєм був Володя Дубінін.
У дітей – і тих, кого безпосередньо зачепили події на Сході, і тих, хто про війну знає лише з новин, – є чимало запитань. І ми мусимо нарешті навчитися давати їм чесні відповіді
На щастя, сучасні школярі цих книжок уже не знають. Та якою є війна в їхньому уявленні? Діти бавляться в комп’ютерні «стрілялки», де війна – це гра. Дивляться американські бойовики, в яких герої виконують воєнні місії – такі собі квести. Основне джерело інформації про війну сучасну – телевізійні новини. Більшість із них за стилістикою мало відрізняються від радянських газет: «Оборону Донецького аеропорту буде вкарбовано золотими літерами в українську військову історію», «Вони стоять без сну і відпочинку. У них наказ», «Наші мужні воїни обіцяють триматися до останнього»… Врешті, у час війни журналістика – завжди хоч трохи пропаганда. А література? Перелік творів українських авторів про війну більш ніж скромний – кілька повістей В. Рутківського, Г. Тютюнника, В. Близнеця, І. Багряного. Та й перекладів українською світової літератури на цю тему теж небагато: «Хлопчина незухвалий» Р. Кіплінґа, «Щоденник Анни Франк», «Летіть, хрущі» Кристини Нестлінґер, «Бомба і генерал» Умберто Еко. Зрештою, це й не дивно, бо ж до зовсім недавнього часу війна для сучасних українських дітей була поняттям далеким і доволі абстрактним. Та нині ситуація кардинально змінилася. У дітей – і тих, кого безпосередньо зачепили події на Сході, і тих, хто про війну знає лише з новин, – є чимало запитань. І ми мусимо нарешті навчитися давати їм чесні відповіді. Без жахів, але й без прикрас. Без остогидлих обгорток. Саме навчитися, бо ж після десятиріч пропаганди «щасливого життя» досі не вміємо чесно говорити про складне: про смерть, біль, секс, свободу, відповідальність, інакшість, а тепер і про війну, обтяжену складною історією взаємовідносин із сусідньою державою.
Одне з підтверджень цього – перша літературна спроба розповісти дітям про крах радянської імперії. Книжка Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» лише перевісила ярлики: тепер «правильним» стало «українське», а «неправильним» – радянське. Стилістика ж залишилася незмінною. Дітям знову не дали можливості дійти власних висновків. Так, нам потрібні національні герої. Але будь-які національні цінності мають ґрунтуватися на загальнолюдських. То чи зміниться суть, якщо замість червоноармійської шинелі пропаганда одягне мундир воїна УПА?
Нині ми створюємо новий образ українських військових – героїв, «кіборгів». Але ті, хто сидять в окопах, рівно настільки ж «герої», наскільки й «мученики». Обидва образи, ясна річ, – гіперболізовані й неповні. Та мажорний лад звучить привабливіше. І ми захлинаємося у хвилі пафосу, забуваючи найголовніше: війна – це передусім не герої, подвиги, мужність, доблесть та інша воєнна романтика. Усе це – похідне. А первинне – смерть, каліцтва, сльози, сироти й удови, холод і голод, бруд і воші, понівечені життя, п’янство, самодурство, випадкові розстріли своїх, мізки, розбризкані по стінці окопу, відірвані кінцівки, трупний запах, тваринний страх та істерики, піна з рота, розуміння того, що поки ти мерзнеш у своїй норі, хтось наживає на цій (як і на будь-якій іншій!) війні мільйонні статки, безвихідь і зневіра; війна – це відчуття себе шматком м’яса… На війні немає краси! У війні немає романтики! Героями стають раптово, у боротьбі за виживання – своє і тих, хто поряд. Стають, бо не мають іншого виходу, бо так склалися обставини, стають імпульсивно, часто випадково чи з необачності, а інколи тому, що просто звикли жити по честі й совісті, які в мирному житті чомусь цінуються куди менше, і лише в разі смерті «на полі бою» підносяться на п’єдестал.
Ми нарешті змінили «свято Перемоги» на «день Пам’яті». А чи здатні відійти від стереотипних героїчно-патріотичних образів? Нас учили бачити світ чорно-білим, але він таким не є. І сподіваюся, той, хто візьметься розповісти маленьким українцям про сучасну війну, це пам’ятатиме. А ще – довірятиме дітям. Автору не вдасться схалявити. Дітлахи, яким війну довелося побачити на власні очі, незалежно від того, по який бік барикад вони опинилися, мають упізнати написане. Решта – замислитися.
Дітей не можна відгородити від реальності, як не можна тепер спинити й потоку героїзму, що ллється з екранів телевізорів та моніторів. У країні війна, війна абсурдна, але визвольна, і тому нам потрібні герої, щоб урешті перемогти. Та якщо нині українські вояки гинуть заради майбутнього, то, окрім здобуття омріяної справжньої незалежності, найважливіше, що має дати ця війна, – змінити уявлення наступного покоління про власне війну. Щоб таки справді – ніколи знову.
Під час зимових подій в Україні правовий нігілізм скинув усі маски, продемонстрував свій звіриний вищир, а потім із люттю накинувся на громадян… Трагічно. Та чи справді несподівано? Бо ж якщо «головне завдання юриста – обійти закон» (з урочистої промови декана юридичного факультету одного з ВНЗ), то чого очікувати від пересічних громадян. Очевидно, що правосвідомість та правову культуру – цих двох «слонів», на яких тримається правова держава, – в Україні ще треба зростити й виховати. Та в школі «другорядні» уроки правознавства «на додачу» ведуть історики. Нині дітям, як не дивно, куди більше розповідають про ювенальну юстицію, ніж про засадничі права людини та громадянина.
Саме на цю незорану ниву – інформаційне поле правової освіти дітей – кілька років тому й ступила письменниця та правник Лариса Денисенко. 2011 року вона, разом із колегою-правником Ольгою Дзюбій, за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні, видала посібник для вчителів (Права людини для дітей: посібник для вчителів та тренерів / Денисенко Л. В., Дзюбій О. А. К.: Час Друку, 2011. – 260 с.), а вже наступного року разом із часописом «Право України» започаткувала два журнали: «Правобукварик» для малят (3–7 років) та «Абетка права» для підлітків.
Та якщо «Абетка права» за наповненням та форматом справді є журналом, то «Правобукварик» куди більше скидається на звичайну книжку. Від журналу тут лише періодичність – двічі на рік. Наразі друком вийшло вже чотири номери. У кожному з них – по одній історії з життя диварликів.
На зрозумілих дітям прикладах авторка пояснює не лише суть прав людини, а й показує, чому важливо їх дотримуватися. І, здається, ще кілька випусків – і диварлики таки сваритимуться трохи менше.
Чудернацькі істоти, яких колись вигадали діти, мешкають на острові у Чорному морі й постійно сваряться. Можливо, тому, що у всіх різні характери, а може, й тому, що ніхто їх не любить і з ними не грається, а отже, й про правила співжиття диварлики не знають анічогісінько. Випадково на острівець потрапляє дівчинка Леся. Вона й розповідає диварликам про права – звісно ж, у контексті ситуацій, які виникають на острові. Так дивні істоти вчаться цінувати життя, поважати одне одного, свою й чужу власність та спілкуватися на рівних. На зрозумілих дітям прикладах авторка пояснює не лише суть прав людини, а й показує, чому важливо їх дотримуватися. І, здається, ще кілька випусків – і диварлики таки сваритимуться трохи менше.
Прості життєві історії малеча легко засоціює з власним досвідом спілкування в колективі. Щоправда, назагал легкий та веселий тон казки час від часу переривається нудними повчаннями дещо зарозумілої Лесі. Попри доступну мову, у тексті таки не вдалося геть уникнути дидактики та юридичної термінології. Чи варто, до прикладу, переобтяжувати текст для малюків визначенням поняття «дискримінація»? Адже йдеться передусім про те, щоб діти вловили суть, юридичні ж дефініції – для дещо старшого віку.
Окреме слово щодо редактури: «будь ласка» через дефіс, натомість «казна-що» без нього, «вірний шлях» і повна абракадабра з пунктуацією та вживанням великої букви у прямій мові.
Найбільше ж насторожує дисонанс між хорошою казкою та її геть нудним зовнішнім обрамленням. Смачний текст Лариси Денисенко та чудові малюнки Марисі Рудської упаковано під палітурку класичного радянського підручника. Назва «Правобукварик» не має анічогісінько спільного з дивакуватими героями казки. Так само недоречною видається й абетка на форзаці. В анотації зазначено, що це «журнал-казка» з іграми, запитаннями, конкурсами тощо. Звучить заманливо. Та все це швидше адресовано вчителям та вихователям і є, по суті, методичними порадами для «колективного опрацювання» казки, а не цікавими завданнями для малят.
І хоча в дошкільнят ще немає умовного рефлексу «підручник – це нудно», у молодших школярів зовнішній вигляд видання вже навряд чи викличе захват. Та й очікування по півроку на чергову історію про диварликів хоч і виховує терпіння, але навряд чи додає зацікавлення. Куди веселіше було б читати й перечитувати звичайну книжку з пригодами дивних істот і водночас ненав’язливо укладати в маленькій голові основний набір прав та обов’язків і розуміння того, що з ними, виявляється, куди легше жити.
