«Мама» БараБуки: «Я не знаю дорослих, які вважають, що є “не час” для книжки»


Ця розмова – про БараБуку, про песика-читаку й про портал, на якому ви тепер перебуваєте. Простір української дитячої книги. Чи достатньо він широкий? Для кого і для чого в ньому буде місце? У яких напрямах він розростатиметься – про це все читайте або слухайте в інтерв’ю з «мамою» БараБуки, головним редактором проекту Тетяною Щербаченко.

– Таню, у Твоєму «резюме» на сайті написано, що Ти – «мама БараБуки». Розкажи про своє «дитя», про те, як воно з’явилося на світ і хто в цьому допомагав.

– Колись я відчула, як мама трьох дітей, що основна моя роль по життю – це, напевне, бути мамою. І неймовірно втішилася, адже ця роль дуже гарно відгукується всередині на те, щоб робити щось дуже діяльне й щоб результати ширилися, бо що більше дітей (звичайних і в лапках, як-от дитина-БараБука), то більше результат розходиться хвилями по простору.

1БараБука народжувалася дуже довго. Сам задум з’явився з тих пір, коли я в принципі зрозуміла, що хочу працювати винятково з дитячою літературою. Це стосується і критики (час від часу, напевно, хтось почитує мої відгуки на книжки), також це стосується й того, що я сама періодично щось пишу для дітей і ще пишу певні дослідження наукового штибу.

Коли ми почали зустрічатися з колегами на різноманітних заходах, присвячених дитячій літературі, ставало зрозуміло: нас доволі багато, і багато людей, до неї дотичних. Однак немає простору, де б весь досвід концентрувався. Де б людина, якій також цікаво, але вона не була би фахівцем (батьки, дідусі й бабусі, хлопчики й дівчата, які вже читають книжки), могла також щось посутнє почути про книжки. Бо на телебаченні, радіо про книжки дууууже мало розповідають, в інтернеті, якщо пошукати, відгуків теж мало. Звідси й народилася спільна ідея: треба створювати простір. І так сталося, що я познайомилася з чудовою людиною, з Олегом Дегтяренком, який очолює фонд «Футура» і який зацікавився вречевленою мною ідеєю. Фонд культури й інновацій «Футура» підтримав її, і почалася копітка робота зі збирання часточок цього простору. Початково планувалося зробити популярний ресурс лише з рецензіями та інтерв’ю, та впродовж року ідея розрослася…

Також значну підтримку нам надають Національний музей Тараса Шевченка в особі Дмитра Стуса та Мала академія наук України в особі Оксена Лісового, які також вважають, що простір дитячої літератури має бути широким і присутнім у різних пластах культури та освітній галузі.

– Тепер мені зрозуміло, навіщо на сайті є розділ «Освіта» (адже сучасна шкільна освіта, здається, не надто уважно ставиться до сучасної української книжки). Розкажи, чого читачам чекати від цієї рубрики?

– Ця рубрика також з’явилася в ході роботи з БараБукою. У нас є різні кафедри літератури, приміром. Наскільки вони сильні чи слабкі, наскільки сучасні студенти знають, що таке сучасна українська дитяча література? Скажімо, з класикою простіше. Час від часу до неї звертаються, це доволі легко. Можна проґуґлити, що написав відомий, уже хрестоматійний дитячий письменник, проте складніше з сучасними авторами, які живуть поруч із цими самими студентами чи науковцями. Тому ми хотіли зробити підтримку людям зі сфери освіти й науки, сфери, яку тримає держава. Ми б хотіли налагодити діалог, щоби студент, майбутній учитель, прийшовши на практику чи роботу в якесь далеке село, міг розповісти дітям про те, що читати можна не лише Лесю Українку чи Стефаника. Щоб ці діти зрозуміли, що книжка – це не лише шкільна хрестоматія.

2– Як звертатися до БараБуки? Що це за персонаж? Буде він / вона більше злий чи добрий? Чого очікувати читачам, авторам і видавцям дитячих книжок?

– Насамперед хочеться, щоб до БараБуки дослухалися. Не думаю, що вона має говорити всім лише компліменти. Один зі складних моментів – говорити правду про книжки. На жаль, українські дитячі книжки не завжди відповідають основним критеріям вибору книжки для дитини… Що ж до того, хто така БараБука… Це істота, дитина, яка пізнає світ, світ української дитячої книги. Назва її співзвучна з Собакою-Барабакою, яка була страшенно ласкава й цією ласкою могла досягти всього, чого забажає. Певно, БараБука – це «дитина» цього давнього міфічного персонажа Собаки-Барабаки. Отож, БараБука може бути і хорошою, і водночас вимогливою.

– Хто може бути авторитетом у справі дитячої книжки для підлітка? Науковці, критики, видавці, працівники книгарень, читацькі спільноти й сайти, батьки, друзі?

– Коли говоримо про авторитети, не можна зосереджуватися на якійсь одній особі. Істина пізнається в порівнянні. Нам потрібна сума оцінок: і дитини, і критика, і науковця, і батьків. Не завжди можна довіряти лише думці дитини, оскільки в неї порівняльний досвід лише на стадії формування. Тому дорослі мають втручатися в те, що читає дитина. БараБука прагне давати різні точки зору. Є книжки, які викликають полярні оцінки – у такому разі ми даватимемо різні рецензії з різними поглядами. Також на сайті буде читацьке голосування за книжку (Див. кнопку «Гав-гав!» у розділі «Про книги» – Ред.). Коли ми готували наповнення сайту, стало зрозумілим, що насправді таких спірних книжок не так багато, адже думки авторитетних рецензентів збігаються.

– Чи буде на сайті цензура? Чи будуть рецензувати книжки з матюками, сексуальними сценами, неоднозначні видання? Яких книжок на сайті не буде?

– На такі книжки рецензії будуть обов’язково. БараБука – це флюгер. І книжки на рецензування ми готові купувати самі, щоб це не змушувало нас бути аж надто чемними з тими, хто дарує й очікує на комплімент. Маємо бути максимально об’єктивними.

«Головне – не силувати дитину. Є традиційні методи долучення до книжки: власний приклад, підсовування справді цікавих і гарних книжок, можливість вибору, походи з дитиною до книгарні чи бібліотеки. У будь-якому разі це дуже індивідуальні речі, бо діти різні, інтереси до книжок також різні».

Не рецензуватимемо ті книжки, які язик не повернеться назвати книжкою. Зазвичай це видання, які не є у продажах книгарень, автор яких узагалі нікому невідомий, або, наприклад, якщо він видався власним коштом, що також є певним показником якості. Тобто якщо повноцінною книжкою таке видання назвати не можна, то ми й не будемо його помічати, не будемо робити з нього явища, оскільки воно все одно не дійде до читача. Але якщо книжка вийшла в доволі великому видавництві, прізвище автора можна проґуґлити, а книжку придбати в Інтернеті, – однозначно про таке видання ми маємо написати. А ще, щоби краще розуміти, яка насправді книжка, її пропорції, розміри, на сайті буде кнопка «Зазирнути» – можна буде подивитися і на якість паперу, і на товщину книжки. Ми даватимемо максимально точне зображення, що допоможе сформувати й матеріальне уявлення, а не лише уявлення про якість тексту чи ілюстрацій.

3– Чи планує БараБука запроваджувати власну премію?

– Побутує така думка: що більше премій, то краще. Я її поділяю. Мені хотілося б, щоб наші письменники й ілюстратори отримували щонайбільше премій, тобто якихось матеріальних виявів підтримки свого таланту й своєї роботи. Єдине – у нас, напевно, це буде не грошова премія, а відзнака. Сьогодні в нашій країні письменник не може бути «класичним письменником», тобто лише писати, подорожувати, набиратися нових вражень, спілкуватися з дітьми. На жаль. Але ми сподіваємося, що БараБука докладеться до того, щоб це рано чи пізно з’явилося. Тож чекаємо листів і пропозицій: можливо, хтось хотів би запропонувати ґранти, стипендії чи мистецьку оселю українським авторам і художникам, щоб вони написали щось дуже класне.

– Які основні проблеми української сучасної літератури для дітей та підлітків Ти можеш назвати? Як їх можна подолати?

– Основна проблема – і це те питання, яке ми намагаємося вирішити, – інформаційне поле. Поки воно не «розоране», неможливо артикулювати інші проблеми, вони так чи інакше залишають у вузькому маргінальному колі. Мало підліткової літератури, мало автентичної української довідкової літератури, книжка дорога, її ніде купувати… Таких дрібних проблем багато, але поки ми не вирішимо проблему інформаційного простору і не зламаємо стереотип, що дитяча книжка – це не те, про що варто говорити, доки всі інші проблеми будуть вирішуватися в кулуарах.

– БараБука – це простір. Чи означає це, що справа БараБуки не обмежиться лише сайтом про українські дитячі книжки? Якими проектами планує обрости цей простір?

– Окрім цього маленького інформаційного простору, яким є портал БараБука, ми би хотіли цей простір розширювати і на фізичному рівні. Наприклад, допомагати видавцям презентувати їхні новинки. Ще однією мрією є приватна дитяча бібліотека. У нас так чи інакше редакційна бібліотечка збирається. Поки вона маленька, але каталог постійно розростається, і ми б хотіли, щоб бібліотека за підтримки Малої академії наук, фонду «Футура» розширювалася, щоб до неї приходили батьки й діти. Можливо, хтось захоче приносити свої книжки, з яких уже виріс. Мрію, що БараБучина бібліотека стане окремим громадським проектом, і кияни, оскільки ми в Києві, приїжджатимуть, привозитимуть і братимуть книжки.

4– Багато хто з дорослих сьогодні вважає, що тепер – не час для книжок. Як Ти вважаєш, чи стосується це твердження книжок для дітей? Чи існує взагалі час «для книжок» і «не для книжок»?

– Мені пощастило, бо я не знаю дорослих, які вважають, що є «не час» для книжки. Але я знаю, що вони, на жаль, існують. Але коли Ти відразу спитала мене про це, то перед очима зринула картинка, яка облетіла весь світ: на барикадах сидить чоловік у захисній масці й читає книжку. Ця сюрреалістична фотографія відображає ставлення до книжки людини розумної, людини розвиненої й сучасної. Адже що таке книга? Це розвага, порадник, це розширення меж знань і свідомості, і це все потрібне кожній людині. За великим рахунком, книга – це друг, який і порадить, і розважить. Хіба буває, що людині не потрібні друзі? Буває час, коли книжку можна просто носити з собою, але знати при цьому, що ниточка між людиною та книгою є і завжди мусить бути.

– Стандартне запитання до мами дітей, які читають. Як заохотити дитину до книжки? І як, що не менш важливо, її не розохотити?

– Однозначно твердити, що мої діти – невтомні читачі, я не можу. Для однієї книжка – це поки лише предмет, середня донька любить, щоб їй читали, старша донька не є фанатом, якою була я в її віці…

Головне – не силувати дитину. Є традиційні методи долучення до книжки: власний приклад, підсовування справді цікавих і гарних книжок, можливість вибору, походи з дитиною до книгарні чи бібліотеки. У будь-якому разі це дуже індивідуальні речі, бо діти різні, інтереси до книжок також різні. Тут ще треба працювати з учителями, адже дитина більшість свого усвідомленого життя проводить у школі. А ставлення школи до книжки треба кардинально міняти.

– Можеш назвати п’ятірку книжок, які Тебе змінили? Байдуже, дорослих чи дитячих. Байдуже, українських чи закордонних.

– Кожна хвилина життя – це зміна, бо якщо людина статична, значить вона померла. Книжки, які змінили мене, – це всі книжки, які я прочитала. Вибрати з них певну кількість я не можу, оскільки кожна вносила щось своє на певному етапі. У дванадцять я прочитала Фройда, і він щось змінив у мені. У дев’ять я прочитала всі томи Дюма, вони теж мене змінили. У підлітковому віці дорвалася до Джека Лондона, і він мене теж змінив у чомусь. Тобто це постійне перекручування якихось гвинтиків у голові.

З останніх книжок, які дуже сильно на мене вплинули, – книжка Галі Ткачук «Вечірні крамниці вулиці Волоської». Це той етапний взірець, який свідчить, що наша дитяча книга здобуває власну мову, власну образність. Сюди ж я можу віднести книжку Богдани Матіяш «Казки Різдва». У цих книжках є не лише розважальна складова, як в «Агенті 000» Лесі Ворониної, яка є, безперечно, однією з головних для приваблення дитини-читача, а з’являється певна локаційність, просторовість, як у Галі Ткачук. Це так приємно – вгадувати щось своє. У нас це з’явилося, але поки що було зосереджено на Львові. А ось тепер з’явилася книжка про київські вулиці. Книжка Богдани не лише душевна, вона пронизана дуже щемкими нотами. Глибока відвертість, яка характерна для дорослої літератури, в українській дитячій літературі – рідкісне явище. От саме такі книжки змінюють мене, а якщо й не мене, то простір, до якого я хочу долучатися.

Розмовляла Ольга Купріян.

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: