Нахіба ти це робиш?
Друге засідання читацького клубу #ЗеленаБілка, зустрічі якого відбуваються щосуботи о 18:00 в інстаграмі БараБуки, було загублено у таборі. Якщо точніше – присвячено пригодницькій повісті Насті Музиченко, в якій двоє дітей, порушивши правила поводження у таборі (не повторюйте ніколи цього у реальному житті!), загубилися містичним чином.
Почнімо здалеку: якщо ви хочете якось лагідно назвати ваш бутерброд, ви скажете «бутік» чи «бутрик»? Обурившись діями ближнього свого, чи вигукнете ви: «Нахіба ти це робиш?». Коли треба, щоб хтось заспокоївся і зупинився, краще, на вашу думку, сказати «ізі-ізі» чи «стопе»? Якою би не була ваша відповідь, якщо вас зацікавили самі питання – «Загублені в таборі» саме для вас. Адже, авторка повісті «чудовіссімо» попрацювала з мовою, відібравши саме ті слова, що їх вживають молодші підлітки просто зараз. І, до речі, так само вдало зобразила щоденні реалії своєї читацької аудиторії (одяг та ігри, звички та їжу, зачіски та улюблені книжки, про що трошки згодом).
Секрет такого занурення в середовище Настя Музиченко розкрила, відповівши на запитання Ольги Купріян про те, чи мали головні герої повісті прототипів.
Настя Музиченко: Так, чимало героїв повісті мають своїх прототипів, однак я розкажу про головного героя, Матвія. Це хлопчик, якому десять років, і він вперше поїхав у табір. Його історію я написала після того, як мій син Іван вперше поїхав у табір. Змалювала його досвід, мій досвід, наші спільні переживання під час цієї поїздки та після неї. Коли Іван уже прочитав готову книжку, найбільше його зашкварив такий епізод: перший вечір у таборі, дискотека. Матвій, від імені якого оповідається історія, описує ці події отак: «Після концерту вожаті запалили ватру, ввімкнули гучніше музику, і дискотека розпочалася. Але я на ній не залишався, бо жах жахливий як не люблю ці гоцалки, де старші лижуться, а малявки типу Мії скачуть, наче не при собі». «Мамо! – дорікнув мені син, – як ти могла написати, що старші “лижуться”?» На що я зазначила: «Але ж це правда». «Так, правда, – визнав Іван, – однак це ж не означає, що таке треба у книжках писати!».
Однак, на наш (тобто Зеленої Білки) смак, описане вище – далеко не найогидніше у книжці. Адже у ній присутня також містична історія, пов’язана із чарівною книгою та її хранителем. «У руках він тримав грубу книжку з дивними малюнками і символами, які від його бубоніння поступово оживали і перетворювались на довжелезних синіх слимаків. Та бридота розповзалась у різні боки і щезала, лишаючи по собі блискучий слиз. Фу-у-у-у!». Зізнаймося, рідко кому вдається зобразити милий нам усім процес читання настільки огидно.
Втім, у «Загублених в таборі» все-таки більше симпатичного. Уже з першого прогортування «Загублені» зачаровують кумедними, влучними, подекуди «кролячими» ілюстраціями-коміксами Ганни Осадко. Ця художниця має чудову суперсилу вихопити з тексту найяскравішу фразу і втілити у смішному малюнку.
Іще одна з милих усім завзятим читакам рис «Загублених у таборі» – згадки інших книжок та їхніх героїв: у тексті трапляються Чудове Чудовисько та Балабоновий монстр, герої Стівена Кінга та Джоан Ролінґ, книжки «Лісом, небом, водою» Сергія Оксеника та «Солоні поцілунки» Ольги Купріян (із цією повістю, як логічно припустити, пов’язаний великий зашквар).
Та й головні герої, хоч і порушують важливі правила БЖД, однак загалом дуже симпатичні через свої цікаві та нешаблонні характери.
Настя Музиченко: Якби мені було стільки років, скільки читачам цієї книжки, я б сказала, що моя улюблена героїня – це Мія. Тому що вона така запальна, весела, десь кумедна, десь рішуча. А зараз для мене все-таки улюблений герой Матвій, оскільки в ньому є не тільки якась вертлявість і дитячість, а й щось таке глибоке і доросле.
Послухати інтерв’ю повністю, а також дізнатися думки членів клубу про цю книжку можна тут.
