Які завдання шкільного курсу з української літератури у XXI ст.?

Автор: Лідія Калашникова


Якщо ми легко можемо уявити держзамовлення на виготовлення бронетехніки, залізничних рейок та підручників, то словосполучення «держзамовлення на культурну пам’ять» може видатися екзотичним і навіть дискомфортним. Науковиці Харківського літературного музею саме з ракурсу «держзамовлення» дослідили шкільні програми з літератури, починаючи з 1940-х років і до сучасності, щоб показати, що совєтська матриця «виховання» ніде не поділася – змінилася тільки риторика.

Ці дослідження лягли в основу виставки «Як ми до такого довчились», відкриття якої відбудеться у віртуальному просторі Харківського ЛітМузею. Експозиція дасть змогу «пройтися» шкільними програмами, подивитися, як виховували в радянській школі та що пропонує нова українська; як презентували письменників, інтерпретували твори, аналізували літературний процес у школах 1940-х, у 60-ті та 80-ті, на початку 2000-х аж до сьогодення. Основна увага концентрується на літературі 20-х років минулого століття – найбільш суперечливому періоді.

Проєкт «Віртуальний ЛітМузей» за підтримки Українського культурного фонду також дасть можливість презентувати нові формати цифрових виставок. Сучасні прийоми експозиції можуть змінити уяву про українську літературу, портрет якої формувався для більшості українців шкільними курсами.

«Польові дослідження» музейної аудиторії підштовхнули до висновку, що мало хто повертається до класики, а за новинками сучасної літератури стежать переважно «професійні читачі», чия питома вага мізерно мала. Образи письменників та їхніх персонажів існують у кращому випадку як меми, а частіше – як нудні застарілі стереотипи. І це тільки почасти пояснюється загальносвітовою тенденцією зменшення ролі читання загалом, значною мірою це результат нашого ставлення до власної літературної спадщини.

Тепер, як і сімдесят років тому, шкільний курс із літератури не орієнтований на розвиток критичного мислення, не вчить аналізувати логіку героїв та авторський символічний ряд, не заохочує до інтерпретацій, не робить щеплення смаку від поганого стилю – це спричиняє побутування стереотипів і упередженості щодо української літератури загалом.

Чому діти нудьгують на уроках літератури та чого насправді має навчити шкільний курс? Чому викладання української літератури у школах не виходить за межі механічної залежності від навчальної програми, що за методикою та інструментарієм зависла в минулому, так і не вийшовши із совєтської матриці?

Саме ці питання порушує віртуальна виставка Харківського літературного музею «Як ми до такого довчились». Відповіді на них музей шукає разом із Тамарою Гундоровою, професоркою Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Галиною Хоменко, кандидаткою філологічних наук, доценткою кафедри української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова ХНПУ, Ігорем Хворостяним, кандидатом філологічних наук, радником із питань мови проєкту «Навчаємося разом», Зарою Тищенко, учителькою вищої категорії, а також Тетяною Пилипчук, кураторкою виставки «Як ми до такого довчились», співробітницею ЛітМузею під час дискусії «Держзамовлення на нашу культурну пам’ять», що відбулася у ЛітМузеї.

Фото: Open Book Mariupol

У більшості середньоосвітніх шкіл дітей вчать давати «правильні», заздалегідь відомі відповіді на питання щодо творів, використовують незмінний із радянських часів історико-літературний підхід. Це є гарантією легкого контролю за тим, як завдання виконано, як засвоєна інформація. Але такий підхід аж ніяк не поліпшує навички взаємодії читача з текстом.

Нині ми опинилися в ситуації, коли діти не розуміють літератури і не мають мотивації вивчати її. Так сталося через те, що у шкільну програму, в її механічні стереотипні твердження не вірять ні вчителі, ні учні. Рекомендовані інтерпретації повторюють, використовують, щоб зазубрити фактаж, скласти ЗНО і потім забути про існування цієї української літератури:«В мені це відгукується педагогічним відчаєм з одного боку, з іншого – педагогічною надією. Мені це болить. Я 14 років працював у школі учителем української мови та літератури. Найфеноменальніше те, що у ЗНО з української літератури жодного разу не було жодного завдання на знання дат життя і творчості письменника. Ми так звикли все валити на ЗНО, даруйте за молодіжний сленг, але з року в рік ЗНО вдосконалюється і поступово рухається до компетентнішного типу завдань. Можливо, рухається повільніше, ніж нам хотілося б. З іншого боку, я не вірю в революційні, радикальні і надто швидкі зміни в освіті. Досвід показує, що реформи в освітньому просторі – найповільніші. Але стратегічно вони найважливіші. Зараз зручно прикриватися цими трьома літерами – ЗНО, але дуже багато залежить від учителя», – говорить Ігор Хворостний, кандидат філологічних наук, радник із питань мови проєкту «Навчаємося разом».

На відміну від шкіл, у культурних інституцій «розв’язані руки». Наукові співробітниці і співробітники Харківського ЛітМузею займаються музейною педагогікою з урахуванням сучасних підходів і методик, які суголосні теперішнім дітям. «Ми намагаємося говорити з підростаючим поколінням однією мовою, зокрема, мовою сучасних технологій. І, коли ми говоримо про радянську освіту, можна стверджувати, що це був налагоджений процес транслювання цінностей. Питання до того, як і які цінності передавалися. Коли ми почали працювати над своєю виставкою “Як ми до такого довчилися”, нас зацікавили саме принципи та підходи викладання. Чому саме принципи та підходи? Тому що коли викладається демократія тоталітарними методами – це не працює. Важливо не тільки те, яку інформацію ви передаєте, а й те, як ви її передаєте. Самим способом комунікації та способом передачі інформації ви вкладаєте більше в дитину, ніж тим, яку саме інформацію ви даєте. Наші дослідження показали, що подача інформації у школах зараз фактично не змінилася з часів радянської шкільної освіти», – підкреслює Тетяна Пилипчук, співробітниця Харківського літературного музею, кураторка онлайн-виставки «Як ми до такого довчились».

Як викладається українська література – це сфера відповідальності держави і міністерства освіти, це і є «держзамовлення на нашу культурну пам’ять». Сьогодні так само, як і за радянських часів, залишається виховна функція літератури, – держава й досі хоче виховувати «хорошу» людину.

«Ніхто не проти виховання хороших людей. Але постає питання: автори пишуть для того, щоб виховувати хороших людей? Я не впевнена. І яка саме роль викладання літератури у школі? Мені здається, це до кінця не артикульовано. Хоча у програмі й зазначено “розвиток навичок, компетенцій, необхідних в ХХІ столітті”, але, коли відкриваєш конкретику, дивишся на лексику, риторику, то виявляється, що домінує історики-літературний принцип подачі інформації, коли вчитель повинен показати дитині, як розвивалася гуманітарна думка, а не відкрити їй можливості різних взаємодій з текстом – це вже на розсуд самого учителя», – підкреслює Тетяна Пилипчук.

Упорядники шкільних підручників із української літератури до сьогодні наслідують усталені в радянській школі традиції викладання – де фундаментом є виховна функція, яка «допомагає» виростити людей-оптимістів, людей-гуманістів, людей-патріотів. Добір текстів відповідний.

«Для мене чужою є як виховна функція літератури, так і, відверто кажучи, функція повчальна. Чи навчальна. Принцип, якому я слідую, сформульований у казках Емми Андієвської – “Люди не люблять, щоб їх повчали”. Мені здається, що вивчення, насамперед літератури, має бути таким, щоб той, хто йде за вами, усвідомлював, що він до цього власним розумом дійшов. Або поряд з вами. Мені здається, що одна з функцій літератури у школі – це радість пізнання. Нащо я вчуся? Я вчуся для того, щоб пізнавати світ. Отой світ безтямно цікавий. І література – це атом цього світу, який дозволяє мені відкривати його.

Якби я змінила шкільну програму з літератури? Я запропонувала б програму вибудувати за двома принципами: 80% – обов’язкові тексти, а 20% – тексти, які подаються на вибір учителя. Мені здається, що позиція вибору відповідальніша за ту, яка існує зараз. Кожен учитель зможе добирати тексти, які є актуальними саме для його учнів. Бо чинна шкільна програма не зможе задовольнити запити цієї секунди, цієї миті», – говорить Галина Хоменко, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури та журналістики імені професора Леоніда Ушкалова ХНПУ.

Літературу у школі не розглядають як вид мистецтва, над яким можна і треба рефлексувати, натомість це величезний перелік творів до вивчення. І в програмі немає часу на те, щоб заглибитися в текст, осмислити його, обговорювати прочитане – які думки і переживання воно провокує.

На думку науковців ЛітМузею, викладати літературу варто так, щоб дитина могла отриманий через літературу досвід використовувати в житті, в реальному світі. Тобто в центрі змін мала б бути дитина з її потребами. Також важливо дозволяти школярам самостійно шукати сенси творів, а не вичитувати їх з підручників.

«Від шкільної програми в мене враження, що треба абсолютно змінити викладання літератури. І не шляхом її розширення, – бо всі плачуть, що мало годин, мало текстів і так далі, – а шляхом її скорочення. Я маю на увазі скорочення не самих годин, а кількість текстів, матеріалів, – краще добре розглянути, проаналізувати якийсь цікавий важливий твір, ніж давати для вивчення учням двадцять письменників чи поетів, представивши кожного одним-двома віршами, які діти, фактично, неспроможні розрізнити.

Виховного аспекту уникнути не можна – будь-який літературний канон і будь-яке виконання у школі має певну ідеологію, певну ідею. І звичайно, що одна з функцій, – виховна. Так. Справді. Але яким чином навчати? Я згодна з тим, що література і вивчення літератури – це формування своєрідного запиту до тексту, до літератури. Це не про те, щоб дати готові відповіді дітям. Викладання на це не повинно бути спрямовано. Навчання треба спрямувати на те, щоб навчити дітей аналізувати, відчувати, думати і переносити ці ситуації на реальне життя. Якщо йдеться про якісь складні моральні колізії, вибір, скажімо», – наголошує Тамара Гундорова, професорка Інституту літератури ім. Т. Шевченка, членкиня-кореспондентка НАН України, літературознавиця, культурологиня.

Штучність викладення біографій, повчальний підхід, формування світогляду згідно держзамовлення – так виглядає сучасна програма з української літератури. Ці висновки ми зробили у Харківському літературному музеї, вивчаючи шкільні програми за останні сімдесят років. На нашу думку, замість того щоб вивчати життєписи з датами, назвами, числами, можна знайти щось незвичне або визначальне в кожному житті, щось таке цікаве, що може допомогти дитині зрозуміти твори письменника, його мову, його теми і героїв, його рефлексію на тлі часу, в якому він жив. А сучасна література може допомогти пояснити історію, минуле, архаїчні поняття. Важливо говорити на дражливі та неприємні теми. Діти середньої та старшої школи – особистості, не обов’язково створювати для них героїв-авторитетів, щоб вони мали кого наслідувати.

Лідія Калашникова, комунікаційниця Харківського ЛітМузею

Читайте також:

Художні твори дають безліч освітніх можливостей

#ЖивіПисьменники в мене на уроці

«Шпаргалка» для вчителів літературного читання

Навчаю дітей у школі: Людмила Ковальова

Print Form
Подiлитись:

Додати коментар



Читайте також: