Світлана Ройз: «Ми всі – унікальні книги»
У рамках акції #якговоритиздітьмипровійну БараБука разом із письменниками, психологами, журналістами і правниками шукає інструменти та способи для чутливих і глибоких розмов про війну і травматичні досвіди засобами літератури. Психологиня Світлана Ройз під час ефіру розповіла що таке травма, які відчуття дітей і дорослих в умовах війни є варіантом норми і як їх екологічно проживати.
Одним із практичних інструментів, які можуть допомогти проговорити з дітьми їхні емоції і події навколо, є книжка. Як же написати таку книжку, яка допоможе усвідомити пережите і не ретравматизувати читача? Які слова авторам слід використовувати частіше, а яких варто уникати, які кольори є життєствердними, який формат стабілізує, а який закликає до розмови? Ці та інші поради для авторів дитячої та підліткової книги БараБука зібрала у другій частині розмови зі Світланою Ройз.
Про книжки-картинки, цілість зображення, життєві кольори і те, чого варто уникати в ілюстраціях
Досвід травми розпорошує нас на пазли, він позбавляє нас цілості. Тому якщо ми щось малюємо або пишемо, то намагаємося, щоб ця картинка була цілісною, щоб не було зображення руйнувань, щоб частини тіла не були пошкоджені і щоб пропорції тіла були не спотворені. Важливо уникати того, що може бути про насильство над тілом. Травма виникає тоді, коли зовнішній досвід набагато сильніший, ніж наші сили з ним впоратися. Тому на ілюстраціях не має бути цієї великої загрози, з якою дитина зустрічалася, коли вона сама. Коли є загроза, то має бути ще якась сила, на яку дитина може спиратися.
Тепер ми не можемо передбачити, що може стати тригером для дитини. Навіть найбезпечніший малюнок, де зображено будинок, для дитини, яка втратила свій дім, може стати тригером для дуже емоційної реакції.
Не можна показувати дітям страшні фотографії, дивитися або слухати з ними новини. Коли ми дивимося на щось таке або слухаємо, то для нас це було в минулому, а для дитини це – в теперішньому. Якщо ми дивимося щось разом із дитиною, то спостерігаємо за її реакцією. Дитина не може стикатися з досвідом безпорадності та безвиході.
У будь-яку тему ми йдемо (автори й ілюстратори зокрема), коли у нас є ресурс. Якщо ми пишемо або малюємо зі стану своєї гострої травми, то така книжка буде для нас психотерапією. Навіть якщо ми закладаємо дуже глибинні сенси, але ми самі в гострому стані, то нам треба зробити щось для своєї стабілізації, щоб не підліковуватися об наших читачів.
Життєві кольори – це жовтий, червоний, синій і зелений.
Про читання як вихід із вирви травмування
Чи буде досвід травматичним, залежить від того, чи є у дитини (і дорослого) ресурс нервової системи і чи збереглася дієвість. Травмування – це завжди безпорадність. Коли ми стикаємося з досвідом травми, то, якщо ми можемо хоч щось зробити, хоч якусь дію, це вже вихід із вирви травмування. Читання й усвідомлення – це внутрішня дія. Проте нині в людей бракує концентрації уваги та уяви. Тому діти краще сприймають картинки, зокрема комікси. У них є зовнішня картинка, яку читач може для себе «взяти». Вихід із травмування – це якраз той момент, коли повертається уява, і ми починаємо малювати розмальовки не за номерами, а вигадуючи щось самі.
Читання стимулює мережу пасивної роботи мозку. А ця мережа активна, коли ми не зайняті направленою діяльністю. Ця мережа – про нашу силу впоратися з невизначеністю, вона про наш фон внутрішнього заповнення.
Про значення дієслів, прикметників і прислівників у книжках про війну
Коли я спостерігаю за людьми, як вони пишуть і розмовляють, то завжди звертаю увагу на те, чи є в мовленні людини бездієслівні речення. Бо травматичний досвід – це коли я не зміг чи не можу діяти. Тому я сама частіше використовую дієслова. Коли немає дієслів, це означає, що був травматичний досвід і людина «на паузі». Коли ми використовуємо більше дієслів, це стимулює і людину, яка читає, до внутрішніх дій. Коли в мовленні людини немає дієслів, це може означати, що вона не має енергії або ж мала досвід травмування. Тому, коли ми тепер пишемо книжки і використовуємо в них трохи більше дієслів, це буде і про терапію.
Ще я спостерігаю, які прикметники використовує людина. Прикметники – це про наші сенсорні системи. Травмування призводить до сенсорної депривації чи навпаки – посилення. Наприклад, у нас усіх перестимульований аудіальний канал (сиренами, вибухами, іншими важкими аудіальними досвідами). З цими каналами маємо бути обережними, коли пишемо. Що таке аудіальний канал у прикметниках? Наприклад, такі слова: гучний, нав’язливий, дзвінкий і т.д. Водночас ми починаємо використовувати більше прикметників, які були би трохи пом’якшені. Прикметники тепер теж дуже важливі, вони – про нашу життєвість.
Ми маємо бути уважними й до прислівників. Прислівники, якщо з ними немає дієслів, акцентують стани. Тому треба стежити, щоби прислівники були вкупі з дієсловами.
Також коли ми сьогодні пишемо книжки й розраховуємо, що її читатимуть саме тепер, нам потрібно бути дуже обережними з акцентами на емоційності, щоб не перенавантажувати лімбічну систему. Коли в людини перенапружена, гіперактивна лімбічна система, це може викликати ще більшу емоційну реакцію. У ситуаціях, які ми описуємо, де йдеться про якісь жахіття, ми більше переходимо на описи, робимо акценти не на емоціях.
Про формат книги, жанри, розділи і стабілізацію
Ще можемо використовувати як інструмент сам формат книжки. Квадратна форма стабілізує, прямокутна – запрошує до розмови.
Саме тепер книги мають бути з дуже короткими розділами, щоб читачі бачили, що вони швидко можуть щось закінчити. Це відразу додає дофаміну, уважності, бо сил у нас не так багато, а концентрація уваги не працює.
Якщо говорити про жанри, то можемо запитати авторів про мету. А мета залежить від цінності, яку автори вкладають і на яку спираються. Бувають тексти, що мають спровокувати емоційне реагування. Іноді навіть у бібліотерапії використовують складні тексти, але це відбувається під наглядом психолога – для того, щоб дитина могла відразу відреагувати. Один із маркерів того, що відбулося травмування, – дитина починає уникати якоїсь теми, вона не може вивільнити емоцію. Якщо автор має на меті опрацювати цю емоцію, але з відповідальністю розуміє, що це можуть бути різні емоції, й у книжці немає етапу стабілізації, то треба вказувати це в передмові.
Книжка проходить такі фази: стабілізація, конфронтація та інтеграція. Фаза стабілізації – це коли ми відштовхуємося від ресурсу, конфронтація – коли проходимо через випробування, інтеграція – коли ми маємо ставити крапку. Інтеграція – це остання фаза, коли ми маємо на щось зіпертися, на якусь нову силу. У такому випадку твір стає не травматичним, а сприяє посттравматичному зростанню.
Нині дуже добре писати вірші, бо ритмізація – це транс. Він дає відчуття захисту, повертає відчуття стабільності. Рими ніби огортають нас, це впливає на наші ритми дихання й серцебиття, це дає стіни. Але якщо ми вводимо дитину у транс, нам потрібно бути особливо уважними, що ми в цей момент вкладаємо. Бо транс може бути й деструктивним. Зміст вірша дитина може не відразу второпати, а відчуття вона візьме з собою. Коли ми пишемо вірші, маємо пам’ятати про це і вкладати в них позитивний транс.
Казки тепер – безпрограшний варіант. Ми в регресі, і тому казки дуже важливі, і для дорослих, і для дітей. Якщо ми вибираємо жанр казки, то розуміємо, що в ній буде надія. Ми всі тепер потребуємо щасливого фіналу й надії на чарівну силу. Це важливо для дітей, які вже починають розчаровуватися у величі батьків і їм потрібно зіпертися на силу супергероїв.
Для дітей після чотирьох років уже можна радити героїчні книги, я-от «Гаррі Поттер». Казки не позбавляють героя його внутрішньої сили. Візьмімо Рона Візлі. Для Рона його внутрішня сила – у його сміливості. Він хоробро долає свої страхи і це стало його чарами більше, ніж уміння користуватися чарівною паличкою. Коли ми вибираємо магічні сили, то маємо наголошувати на особистій силі героя, його внутрішніх чарах.
Про сучасні книжки про війну, що вийшли або готуються до друку
Григорій Фалькович у книжці «Я, Руді – джер-рассел-тер’єр переселенець» (Видавництво Старого Лева) описує досвід свого собаки. Це прекрасна метафора – «собака-переселенець»! Я й сама – та собака-переселенець. Коли читала ці вірші, я плакала. У віршах Фальковича дуже багато надії.
Жанр щоденників підходить для дітей, які вже вміють писати (після 10 років). Терапевтична дія щоденника в тому, що він повертає хронологію. Під час травматизації під дією кортизолу ми втрачаємо зв’язок із хронологією, у нас пригнічена функція гіпокампу. Коли ми ставимо дати, то виходимо з «24 лютого». Нам важливо відзначати динаміку, і це теж – терапія. Тому книжка Катерини Єгорушкіної «Мої вимушені канікули» (Віват) буде дуже хорошою.
Книжка Лариси Денисенко «Діти повітряних тривог» (Видавництво) теж частково – щоденник. Ця книжка якраз провокує емоційну реакцію, але це світла проемоційна реакція.
Для підлітків більше підходить реалістична проза. Вона розрахована на те, що читач буде ототожнювати себе з головним героєм. Для мене тут важливі книги: «Українка по-американськи» Наталії Ясіновської (Ранок, ЛА ББ), «Мирослава та інші з нашого двору» Ольги Купріян (Видавництво Старого Лева) та «На північ від кордону» Тетяни Рубан (Наш Формат). Книга Ольги Купріян – про надію, і це дуже важливо тепер. Ще одна книга, яку я рекомендую для підлітків, це «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш (Видавництво Старого Лева). Тут теж є розділ про війну, про Майдан, і в ній є опрацювання складного стану.
У книжці Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» описується справжній стан звичайної дитини, яка дозволяє собі лаятися, посилати батьків і бути незгодною.
Книжки, в яких автори дозволяють собі «прийнятні слова», як-от «гумова дупа», будуть для дітей правдивими. Ми мусимо бути правдивими зі своєю аудиторією.
Коли читаємо книжки про героїв і довго проживаємо цю історію, потім треба обов’язково зробити екологічну практику й роз’єднатися з героєм. Коли ми закриваємо книгу, то виходимо зі світу книги. Тому що світ книги – це світ книги, а я виходжу у своє реальне життя.
Тепер я часто питаю дітей і дорослих: «Яка ви книжка?» Ви казка чи роман? Книга жахів чи детектив? Ми всі – унікальні книжки.
Книга створює наш новий наратив. У дитини немає свого наративу: якщо ми не скажемо їй, що відбувалося, якою вона була. Тому ми завжди наголошуємо на тому, якою вона була сильною, як упоралася з завданням, на її суперсилах: «Було страшно, але ти впорався. Ти зміг зробити це і це, і це» Якщо дитина читає книжку, і батьки не можуть з нею поговорити, то книжка створює їй наратив. І це теж терапія, те, що впливатиме на її життя.
Підготувала Анастасія Музиченко
