Анастасія Лавренішина – авторка, яка вміє дивувати. Ви можете знати її за фентезійною дилогією«Дрімучий ліс», сповненою вишуканих порівнянь і метафор. Або за атмосферними екоказками про крихітку Жу. Чи за приквелом до анімаційного фільма «Віктор робот». Є в її доробку і нон-фікшен «Ласкаво просимо на пошту». Нова ж книжка «Диваки моєї школи» цілком реалістична, з пізнавальними елементами.
І от якраз у пізнавальному аспекті й криється небезпека для авторів: як розповісти так, щоб було цікаво, але в той же час не скотитися у повчання й сухі пояснення термінів, які, швидше за все, видадуться юним читачам нудними? Анастасії Лавренішиній вдалося, і ми спробуємо розібратися, в чому її секрет.
То про що ж книжка? Про прийняття інакшості на прикладі Петрика Їжака, другокласника, який приходить до нової школи. Їжак – його прізвисько, а не прізвище, і воно дуже вдало його характеризує – розхристаний і колючий. Наталя Чорна і зачіску йому намалювала відповідну, їжачу, з колючками. Він не хотів переїздити, не хотів іти до нової школи, хотів грати у «Кубок Гемеродрома», але от, тато веде його до нової школи й каже, що забиратиме його бабуся.
Клас його непростий, у ньому вчаться діти з особливими освітніми потребами. І вчителька не встигає розповісти про ці особливості, як Їжак затіває бійку й потрапляє до директорки. «Я знаю правила, — Їжак грізно наїжачується у відповідь. — Не можна вдаряти когось і не вибачатися!» Їжак знає правила, та ще не знає про особливості диваків, з якими тепер навчатиметься. А в його класі є Ураган, який переміщається у кріслі колісному; є добра й привітна до всіх Красуня з синдромом Дауна; є Інжир з аутизмом, який пригощає всіх інжирними батончиками. І з усіма можна дружити, якщо враховувати їхні потреби.
Директорка, Марина Валеріївна, яку діти з любов’ю кличуть «Малинове Варення», не сварить Їжака, а пропонує йому виклик – стати капітаном класу на змаганнях й отримати кубок. Це його шанс стати супергероєм, як його тато-поліцейський. Та є один нюанс: у змаганнях мають брати участь усі. Спочатку Їжаку здається, що це неможливо, він не хоче у своїй команді диваків, називає їх зайвими й слабкими. Та він вчиться на власних помилках, і вже після змагань усі кликатимуть його не інакше, як Капітан Їжак, а він зрозуміє, що всі мають свої суперсили.
За подіями у школі спостерігають голуби. На подвір’ї, на підвіконні класу чи спортзалу. Саме вони розповідають історію, часом коментують вчинки Їжака і пояснюють читачам термінологію інклюзії. «Всі люди різні. Хтось носить окуляри, хтось має слуховий апарат. Хтось ходить пішки, хтось користується кріслом колісним, а дехто має особливості розвитку чи поведінки, які не одразу зрозумілі іншим».
Голуби розповідають про аутизм, ДЦП, синдром Дауна, порушення слуху, ПТСР. Пояснюють, які саме терміни потрібно вживати: крісло колісне, а не візок, людина з інвалідністю, а не інвалід. Та й саме слово «диваки», обране авторкою, включає їх у колектив: вони такі самі, як і решта, тільки мають свої дивацтва, свої особливості. Пам’ятаю, як у моєму дитинстві звучало «інвалід» у спину безногому ветерану війни та «даун» до дівчини, яка просто хотіла бавитися з іншими дітьми. А вони могли би бути «диваками мого двору» – зовсім же по-іншому звучить, погодьтеся.
Для Їжака це все нове, та важливо те, як авторка зобразила поведінку інших дітей, які довше вчаться в інклюзивному класі. Коли Їжак зачіпається до Інжира, вимагаючи вибачень за те, що той штовхнув його, на захист хлопчика з аутизмом стає весь клас: і хлопці, й дівчата, і чемні, й розбишаки, бо вони приймають усіх у своєму класі. Приймають і рахуються з їхніми особливостями. Зрештою, Їжак певним чином також дивак… У нього немає мами, і, звісно, це не може не впливати на його поведінку.
Я читала книжку разом із семирічним сином. Мені було цікаво, як він її сприйматиме, чи не переобтяжуватимуть його термінологічні вставки. Та, оскільки вставки були поміж розділами, і це були емоційні репліки голубів (один із них все обіцяв скинути ляпку на Їжака, якщо він не змінить своєї поведінки) – часом обурені, часом засмучені чи, навпаки, жартівливі, а терміни пояснювалися простими словами, це сприймалося легко і не переобтяжувало текст.
Син перейнявся і щоразу, коли читали про котрогось дивака, ділився власними спостереженнями: «О, а у нас Іззі не любить доторків і обіймів, а з Джексоном завжди поруч асистент. А в третьому класі є дівчинка з протезом замість ніжки». Як на мене, оце впізнавання й розуміння дуже важливе.
Тон оповіді дуже делікатний, обережний – авторка й сама має сина з особливостями. Крім того, текст вивіряла літературно-психологічна консультантка Таня Стус, щоб у жодному разі не нашкодити, не образити, а підказати, як найкраще взаємодіяти з диваками. Ілюстрації Наталі Чорної підкреслюють особливості характеру персонажів: шпичаста зачіска Петрика, яка робить його справді схожим на їжака чи каштан; розбишакуваті очі Мишка і Вовчика (мені тут щоразу згадувалися Нестайкові Вовчик Вовченко й Михайлик Ведмеденко), чарівна усмішка Красуні. Прізвиська дітей і вчителів також не випадкові, підібрані авторкою з любов’ю: Їжак, Ураган, Інжир, Красуня, Кіборг, Малинове Варення. Так хочеться, щоб усі наші кіборги, які вертаються з війни, знайшли розуміння й прийняття у новому житті, щоб урагани мали змогу летіти й відчувати вітер на щоках, щоб красунь і красенів хвалили й захоплювалися ними, щоб усі диваки відчували прийняття й любов оточення.
«Диваки моєї школи» дуже важлива й потрібна книжка. І тому, що давно вже час зняти тавро з диваків, прийняти, що люди різні, і несприйняття шуму чи потреба робити перерви у навчанні не робить дітей поганими і не має стояти на заваді соціалізації чи навчанню. А ще тому, що через війну стає все більше людей з видимою інвалідністю (у Їжаковій школі вчитель фізкультури, Кіборг, має протез замість ноги). І важливо, щоб і дорослі, і діти не відверталися чи не витріщалися, а були уважними й обізнаними. Для початку – прочитали й обговорили «Диваків моєї школи». Разом із батьками вдома чи, ще краще, усім класом у школі. Кожна дитина точно знає хоча б одного дивака, а якщо скласти їх докупи – то он їх скільки! Прочитання «Диваків» може стати першим кроком до розуміння і прийняття інакшості.
Здавалося б, за останні 5-10 років підліткової реалістичної літератури стало значно більше. І це справді так. Та все одно нам є куди рости і розвиватися — і тематично, і жанрово, тому мене дуже порадувала книжка Лариси Федорченко«Під жовтим небом мрій», що нещодавно вийшла у Видавництві Старого Лева з ілюстраціями Тані Зейналової.
Що ж такого незвичного запропонувала нам авторка?
По-перше, тема расизму і дискримінації та булінгу за кольором шкіри в українській підлітковій літературі практично відсутня. Практично, бо все ж таки була книжка «Зеро»Юлії Ілюхи.
Так, Україна не надто кольорова країна. Чи значить це, що у нас відсутні упередження щодо інших етносів чи рас? Аж ніяк. І в українських школах навчаються діти, народжені у змішаних шлюбах. Як і героїня «Під жовтим небом мрій» Марія-Валентина Мороз-Матіас, або ж просто Тіна. Її мама — домініканка, а тато — українець.
І саме через колір шкіри до неї весь час зачіпається однокласник Дусик. «Кольорові класи тепер окремо. Йди, Матіас, он там твоє місце, — і показав рукою до туалетів». «Шо, Мороз-Матіас, холодно? Це тобі не Африка!» «Іноземці звільняються від укрмови. Вони вчитимуть наскельні малюнки!» Ну і далі в такому ж стилі.
Ця тема важлива не тільки тому, що ще не висвітлювалася в українській підлітковій літературі, а й тому, що зараз особливо актуальна. Українські діти, які разом із матерями втекли від війни за кордон, також відчувають свою інакшість. Інша мова, культура, традиції. Потрібно бути впевненим у собі, щоб використовувати цю інакшість як перевагу. Тож, можливо, історія Тіни додасть комусь бодай краплину віри в себе і свої сили.
По-друге, попри те, що формат щоденника аж ніяк не новий і досить популярний і в дитячій, і в підлітковій літературі (згадати хоча б суперпопулярні серії «Щоденник слабака» Джеффа Кінні та «Щоденник Нікі» Рейчел Рене Рассел), українські автори не дуже часто вдаються до цього жанру. Хоча він досить виграшний, бо ж оповідь ведеться від першої особи і з першої ж сторінки скорочує дистанцію між героєм і читачем.
У своєму щоденнику Тіна записує події зі шкільного життя, ділиться роздумами. Зокрема у діалозі з подругою підмічає, що повчальні розмови з кривдником відбуваються один на один, а ображає її він при всіх, і всі, крім Лисициної, Тіниної подружки, мовчать або підсміюються. «Ми живемо у XXI сторіччі. Космонавти вже на Місяці були, марсохід запустили, стільки винаходів з’явилось! А люди досі тикають пальцем у того, хто хоч трохи відрізняється».
Часом усміхаються навіть вчителі, які мали б щонайменше зробити зауваження. Але тут викривається ще одна проблема: традиційно у нашому суспільстві хлопцям багато що пробачають. Бо гормони, «такий вік»; вони розвиваються повільніше, що з них візьмеш; зачіпається — значить, вподобав тощо. Але дивні, часом масні й направду огидні жарти та витівки ображають, а «такий вік» у жодному разі не є виправданням. Тож я щиро потішилася, що Тіні й компанії вдалося помститися Дусику і за знущання над Тіною, і за задирання спідниць іншим дівчатам. Бо якщо вчителі нічого не роблять, доводиться захищатися самим.
Тіна — творча дівчинка, і саме мистецтво допомагає їй бачити красу світу. Якби не те, що часом в неї тицяють пальцями й дивуються, що вона розмовляє українською, а в школі зачіпається Дусик-Дурбусик, вона була б цілком щасливою. Має вірну подругу, турботливих батьків, любить малювати. Та раптово її життя перевертається з ніг на голову. У Домінікані живе її бабуся, тітка з родиною переїздить до Канади, а бабусі потрібен постійний нагляд, тож мама вирішує їхати на Батьківщину. А разом із нею — і Тіна з татом. Попереду на них чекають нові подорожі, нові краєвиди і… жовте небо.
Тіна відкриває серце новій пригоді, хоча їй і лячно, бо ж у Домінікані все зовсім інше: і люди, і клімат, і їжа, і звичаї. І, хоч дівчинка добре знає іспанську, в новій країні її знов сприймають за чужинку, кличуть «ґрінґою», бо тепер у неї надто світла шкіра. Та Тіна більше не має наміру мовчати, та й поруч є люди, готові стати на захист. До того ж, Тіна разом із новою приятелькою і сама стає на захист природи. Краби, мурени — навколо стільки див!
Разом із Тіною читач відкриває для себе цілковито нову країну. Чи багато ми знаємо про Домінікану? Отож! Тепер можемо дізнатися з перших вуст — Лариса Федорченко прожила там 15 років. І от у цьому — в досвіді пізнавання нової країни українкою, а не через перекладений текст — ще один плюс «Під жовтим небом мрій».
Книжка невелика (136 сторінок) і завдяки формату щоденника дуже легко читається, тож підійде і затятим читакам, які хочуть дізнатися про екзотичну для українців Домінікану, і читачам, яких зазвичай відлякують товстунці, і підліткам, які зараз навчаються за кордоном і все частіше обирають до читання книжки польською/німецькою/англійською. Завдяки простій мові, верстці, де багато повітря (щоденникові записи плюс ілюстрації), актуальним для підлітків темам (переживання щодо зовнішності, справедливість, екоактивізм) «Під жовтим небом мрій» Лариси Федорченко має всі шанси потрапити на полиці з улюбленими книжками юних читачів, а також бібліотек.
Певне, кожному з нас хоч раз за життя хотілося перекинутися на якусь тварину і хоч трішки подосліджувати світ у тілі звіряти. У книжках Галини Ткачук це можливо — у «Котулаках і цвіті папороті» можна спостерігати за новими пригодами юних котулаків.
Це друга книжка серії про котулаків. Перша — «Хто такі котулаки» — знайомила нас із братами-близнюками Левом і Мирчиком та їхньою двоюрідною сестрою Ладою. Хлопцям саме виповнилося дев’ять років, і вони сподівалися, що їхня прабабця, Малина Зловісна, розкаже їм нарешті секрет перетворення на тварин та інші чаклунські штучки. Якщо хочете дізнатися, як близнюки разом із Ладою вивідали секрет і в яку легендарну бібліотеку Києва вони ходили — читайте першу книжку. Я ж скажу лише, що у другій частині діють ті самі головні герої, а отже, вони таки опанували навичку перетворення.
«Котулаки і цвіт папороті» — друга книжка про котулак, але третя — про звірулак. Як так? Бо почалося все не з «Хто такі котулаки», а з «Білки Квасолі та Опівнічного Пожираки». Саме там уперше Галина Ткачук розповіла про дивовижні здібності киян. «У сиву давнину на величних горах над могутнім Дніпром стояло славне місто Київ… У давньому Києві все було інакше ще й через відсутність технологій. Саме тому киянам доводилося жити цікавим життям. Наприклад, перекидатися на тварин». Як виявилося вже у котулачій підсерії, у Києві та околицях і досі мешкають звірулаки, тобто люди, які вміють перекидатися на тварин.
Це не перша книжка Галини Ткачук, де вона творить міфи та легенди Київщини. Сюди ж можна зарахувати і «Вечірні крамниці вулиці Волоської», які виходили у «Темпорі», а минулого року були перевидані «Богданом» у новому оформленні. У «ЗВРК» авторка творить паралельний до Києва вимір та легенди, які пов’язують Київ і Зміїв. В одному з інтерв’ю Галина Ткачук зізналася, що має амбітні плани пов’язати всі світи своїх книжок в один. Як на мене, вона вже це робить, і їй непогано вдається.
Та все ж повернімося до наших юних котулаків. На них чекає святкування Івана Купала у селищі чарівників Добрий Дуб. Цього року святкування особливе — спортивне дитяче свято, змагання з іншою командою звірулак. А мета… ну, можна здогадатися з назви.
У «Котулаках і цвіті папороті», як і в багатьох фентезійних історіях для молодшого й середнього шкільного віку, ми не бачимо батьків. Зазвичай діти самотужки мають порятувати світ, подолати велике потужне зло, знайти якийсь особливий цінний артефакт, або й усе це разом. У других «Котулаках» усе ніби й так, але й не так. Бо ж діти не самі. Разом із ними — їхня прабабуся і все чаклунське селище.
Таким чином авторка нагадує читачам, наскільки цінним і важливим є зв’язок зі старшими в роду. Це не просто спілкування з бабусями-дідусями чи й прабабусями-прадідусями, якщо комусь пощастить так, як правнукам Малини Зловісної, а й передача життєвої мудрості, досвіду. Бо від своїх старших родичів ми можемо дізнатися таке, про що не прочитаємо в підручнику з історії. Хай це буде родинний рецепт найсмачніших у світі пиріжків із ревенем чи котулачого зілля.
Дуже хочеться сподіватися, що після прочитання «Котулаків» юні читайлики побіжать до своїх бабусь — розпитувати про їхнє дитинство і секретики. Бо ж наша сила не лише в знанні історії країни, а й у знанні нашого роду, а бабусі-прабабусі й є чарівними ланками, які поєднують теперішнє і минуле.
У серії про котулак, як і в інших книжках Галини Ткачук, щедро розсипано жмені фірмового гумору, згадки про інші книжки, як то «Люби і знай комарів рідного краю», «Хижий хвощ проти чорного лелеки» (не здивуюся, якщо за кілька років книжка з такою назвою з’явиться на полицях книгарень), «Рік життя нудного дикобраза» тощо.
Яскравий звірулачий світ допомагають творити й ілюстраціїІвана Кравця. Очі літніх чарівників хитро усміхаються, а погляди юних котулаків натякають на бешкетні задуми. А які там відганяки! Та все ж родзинка оформлення — те, обкладинки котулачої серії світяться у темряві — магія просочується крізь сторінки.
Хто не перший рік читає і любить книжки Галини Ткачук, знає, що вона шанує білок і дуби. І хоч білки ще не пробралися до котулак (але ми пам’ятаємо, що почалося все саме з білкулаки Квасолі!), та все ж селище називається Добрий Дуб. Враховуючи перехресні зв’язки між книжками авторки, цікаво, чи ж «Дуб трьох лісовиків» не росте десь поруч? Придивіться уважно, шукайте розпізнаки, може, вам, як і Мирчику з Левом, також вдасться знайти дорогу до селища добрих чарівників.
Якщо вам здається, що історія – це сухо і нудно, то, певне, ви ще не бачили «Історії України для наймолодших»Мирослава Кошика. Книжка, адресована «Усім дітям і не тільки», вийшла лише минулого року, але вже встигла завоювати любов юних читачів, їхніх батьків, а також отримати відзнаку Топ Барабуки у категорії «Пізнавальна книжка року».
Особисто я не раз бачила у книжкових групах прохання порадити щось з історії для дітей, але щоб читалося легко і цікаво. Напевне, історик та політолог Мирослав Кошик також бачив цей запит батьків і вирішив: а чому б не спробувати?
Давайте подивимося, що у нього, разом із видавництвом «Маґура», вийшло.
Що
«Історія України для наймолодших» починається з кам’яної доби й закінчується повномасштабним вторгненням. Інформація подається невеликими розділами, по 2-3, максимум 5 сторінок. Це зручний формат і для юних читачів, які ознайомлюються з історичними подіями та діячами самостійно, і для читання дорослими дітям. Завдяки поділу на невеликі розділи «Історію» можна читати потроху, відкладати, щоб подумати, осмислити прочитане, і не загубитися у вирі часу та персоналій.
Кому
«Усім дітям і не тільки, які люблять історію рідної країни» – ця присвята-призначення дуже широко окреслює аудиторію. Хоча я би сказала, що, в першу чергу, ця книжка призначена для ознайомлення з історичними періодами та персонами. А хто захоче дізнатися більше про Ярослава Мудрого, Сагайдачного чи Бандеру – піде шукати далі й копати глибше.
Звісно, потреба в книжках, які б легко, доступно і цікаво розповідали про події з історії України дітям, відчувалася й раніше, але саме зараз «Історія України для найменших» дуже вчасна і потрібна. Як дітям, що лишаються в Україні, зокрема щоб змалечку краще розуміти, хто такі українці, за що вони боролися століттями і борються сьогодні, так і тим, хто виїхав за кордон, щоб зберігати зв’язок із рідною землею, пам’ятати, хто вони і чому там, де є зараз. (З власного досвіду можу сказати, що «Історія України для найменших» добре читається підліткою, яка ніколи не вчила в школі історію України, бо навчається в американській школі. Це не перша спроба ознайомлення з історією України, але нарешті вдала. Паралельно ми читаємо й обговорюємо «Історію України для найменших» із семирічним сином, і він жваво реагує на всі гачки і жарти, які Мирослав Кошик розкидав на сторінках книжки, щоб зачепити й зацікавити юних читачів-слухачів».)
Фішки
То чим же відрізняється «Історія України для наймолодших» Мирослава Кошика від інших пізнавальних історичних видань для дітей? Автор не вдається до пафосу, а розповідає історію дітям простою доступною для них мовою, пересипаючи оповідь жартами і порівняннями з сучасними, зрозумілими дітям, реаліями. Ось, наприклад, про кам’яну добу: «Жили тоді люди у кам’яних печерах. Жодних футболок і джинсів тоді не було. Їжа була простою: ягоди, фрукти, м’ясо та риба – і жодної тобі піци та шоколадок!» І от уже для дитини це не просто якийсь абстрактний період, вона може поспівчувати тодішнім людям: ох і непросте у них було життя! Кам’яне житло, іграшки з каменю або дерева… Як вони вижили?
А назви розділів чого варті! «Трипільці, колесо і бутерброди», «Як Кульгавий став Мудрим і куди зникла його бібліотека», «Як малюк став велетнем», «Лицарі степу чи пірати Чорного моря?», «Три генії українського народу, або 320 гривень» – бачиш таке – і хочеться пошвидше читати, розплутувати загадки історії. Чому чумаки звуться чумаками? Хто у XIX столітті створив спеціальну школу для дівчаток? Котрий генерал створював рекламу для відомої і сьогодні кави «Галка»? З «Історії України для наймолодших» можна дізнатися багато цікавинок. Окрім того, Мирослав Кошик у кінці кожного розділу лишає гачок на наступний – щоб хотілося читати ще і ще, як захопливу пригодницьку книжку. «Ярослав створив правила успадкування влади і закликав своїх дітей не порушувати їх. Чи послухались його сини, ми дізнаємося у наступному розділі». (с. 45)
Ну і, звісно, книжка б не була такою живою й динамічною без яскравих ілюстрацій Михайла Дунаковського. Вони пожвавлюють оповідь, де потрібно – додають дрібку гумору (с. 37 – Білки не гроші! Кінь бойовий 1 шт). На ілюстраціях князі, гетьмани та видатні українці вже ближчого до нас часу – сердиті, задумані, радісні, спантеличені – не канонічні, як на «класичних» портретах, а олюднені, бо вони ж і є люди, хай із минулого, а не лише зображення на грошах чи в підручниках. І оця неканонічність зображання історичних персоналій також робить їх ближчими до читача, зрозумілішими, ріднішими. Ось січові стрільці співають «Ой у лузі червона калина», ось Степан Бандера каже: «Слава Україні» (с. 174) – і це вже не якісь далекі незрозумілі імена, це герої – і книжки, й історії, яких можна роздивитися, до яких можна доторкнутися.
На сторінках «Історії» ми бачимо й автора – поважного, але не занадто серйозного пана в костюмі, з вусами й борідкою, який час від часу вставляє свої коментарі у коміксних бульках: «Класична музика – це коли стоїть дядько в чорному костюмі з паличкою, а перед ним сидять багато музикантів. Він махає тою паличкою, і вони починають грати». (с. 129) От і цими історичними оповідками з нами ділиться дядько у піджаку, так ніби сидить поруч і розповідає. Зрештою, на обкладинці так і написано: «Розповідав про українську минувшину своєму синові, а тоді й з нами поділився». І добре, що поділився, тепер і діти, і їхні батьки точно знатимуть, що історія може бути живою й цікавою.
Саша Войцехівська – авторка дитячих книжок «Марусині важливі справи», «Таємна рада вітрів», «Ну придумай щось, Марку», «Яблучна шарлотка, спечена в горах», «Варто спробувати. Роздуми про волонтерство», «Сови короля Данила». З кожною книжкою письмо авторки стає все вправнішим, коло тем ширшає. «Коли я вирощу крила» – перша її книжка для підлітків.
Це дуже особиста історія про втрату близької подруги. Я читала дописи авторки у соцмережах, коли вона працювала над рукописом, і чекала виходу книжки разом із нею. Щоб з головою пірнути в цю історію. Щоб відчути біль, але й відчути надію. Я чекала на вихід «крил» і трішки боялася, чи не забагато я знаю про історію, покладену в основу книжки, чи не зависокі очікування, чи не розчаруюся? Мої страхи були даремні.
Від самого початку читачі, як і персонажка, не розуміють, де вони і що відбувається. Почуваються розгубленими, спантеличеними. А потім виникає безліч питань…
А що, як люди, коли помирають на Землі, не зникають зовсім? Якщо якась частинка їх лишається і продовжує існувати там, де їх не бачать рідні та друзі? Якщо вони також сумують за близькими і своїм земним життям?
Саме такі припущення – в основі нової книжки Саші Войцехівської. Її персонажка Лера опиняється у незнайомому місці, яке згодом виявляється країною ангелів – Янглією. Люди, які завершили своє земне існування, вчаться бути ангелами. Ходять до школи, дізнаються про правила життя в їхній новій країні і яким може бути їхнє майбутнє призначення.
Лера відмовляється приймати нову реальність. Не хоче навіть віддавати свій земний одяг – це її ниточка, її зв’язок з людським життям і тими людьми, до яких вона хоче повернутися. Коли люди стають ангелами, поступово забувають своє земне життя. Щоб із нею цього не трапилося, Лера записує спогади у блокноті. Рік за роком, починаючи з малюцтва. Записує спогади зі слів батьків, а потім уже й свої власні. Щодня пере свій земний одяг і знову його вдягає, хоча у крамниці можна вибрати гардероб на будь-який колір і смак. У Янглії ж усе безкоштовно. Можна обирати не лише одяг чи продукти, а й те, який ти матимеш вигляд. Можна омолодитися чи, навпаки, подорослішати, відростити волосся чи ельфійські вуха.
Попри те, як дівчина опирається всьому, що відбувається з нею у Янглії, вона знаходить нових друзів. І, несподівано для самої себе… кохання. У неї і на Землі був хлопець, але він їй не дуже й подобався, а от з Янгельським сусідом Яношем зав’язалися справді близькі стосунки – з ним і подуркувати можна, і розповісти про сумніви, і покричати, і біля океану мовчки посидіти. І, власне, саме Янош допоможе подолати її найбільший страх і згадати останні хвилини земного життя.
Та не лише великий і вайлуватий Янош підкорить читацькі серця. Інші другорядні персонажі також добре виписані: і примхлива Бомба з чи то малюком, чи то юнаком Максом, і дещо байдужа вчителька пані Поліщук, і навіть колоритний дід Лери.
Окремо варто сказати про оформлення книжки. Назви розділів ніби написані ручкою у шкільному зошиті в клітинку. А оскільки оповідь ведеться від першої особи, то складається враження, що ми читаємо щоденник Лери. Від тієї миті, коли вона отямилася у незнайомому просторі, до її вже крилатого вибору. І це створює ефект абсолютного занурення у її думки та переживання. Книжки для підлітків не завжди мають бути надзвичайно динамічними й насиченими подіями, пірнання у роздуми й страхи персонажів може допомогти краще зрозуміти власні почуття, розвинути емпатію й уважність до тих, хто поруч.
Ілюстрації Оксани Драчковськоїдуже ніжні, виконані у приглушених тонах, де на малюнку не більше 2-3 кольорів. Вони також підкреслюють особливу атмосферу ніби й схожого, але все ж іншого світу.
Історія Лери ніби й сумна (ну бо ми не можемо забути, що вона пішла зі світу людей), але й світла водночас. А ще в ній знайшлося місце гумору – і це прекрасно, бо сміх розганяє найтемнішу темряву і найсумніший сум. Це ніби проживання втрати навпаки. Думаю, саме тому авторка й написала цей текст – щоб відпустити свій біль, який лишався з нею роками. Це вона – довга кумедна Сашка, найближча подруга Лери, яка смикала перехожих, схожих на її подружку. Лера сердилася на себе, що покинула маму і Сашку, що підвела їх, зрадила. Вона ходила на Пагорби снів – і переносилася до своїх найдорожчих людей, коли вони спали, а ті могли бачити її у своїх снах. Лера не була готова відпустити своє земне життя, своїх людей, а вони трималися за неї…
Рідних і дорогих людей важко відпускати. Та все ж, коли навколо так багато втрат, можливо, глибока і зворушлива книжка «Коли я відрощу крила» допоможе комусь відпустити близьку людину. Не забути, ні, – наші дорогі лишаються з нами: у серці, на світлинах, у спогадах. Нагадують про себе вітерцем, усміхають сонячним зайчиком, обіймають світлим сумом. Вони завжди з нами. Але хай десь там, на своїх хмаринках, відрощують крила.
Коли автор пише книжку на основі подій свого життя, це завжди ризик. Що не зрозуміють, що не відгукнеться, що «А навіщо таке виносити на загал». Та все ж, мені здається, Саші Войцехівській вдалося не просто переповісти історію зі свого життя, а створити самодостатній гармонійний світ, до якого двері відчинені й для інших.
