Одна з можливостей співчувати
Цього року всі ми зрозуміли, якою важливою є історія. Надто ж історія, в якій ми ростемо, з якою виростаємо й ідемо по життю. Далеко недосконала система шкільної освіти й практично відсутність адекватних художньо-історичних книжок для дітей діє на молодих людей так, як радіація: її мовби не видно, одначе наслідки лякають. БараБука розпитала історика Катерину Дису, викладачку Національного університету «Києво-Могилянська академія» про важливість історії для дітей і сім’ї, також про дитячі книжки й читання.
– Чому для дітей важлива історія?
– Не для всіх дітей і не для всякого віку історія є важливою. Вважається, що десь із 5–6 класу, тобто років із 10-ти діти починають усвідомлювати, розуміти чи цікавитися історією, а до того часу – так, вони можуть знати про те, що відбувалося в минулому, погано собі уявляючи, наскільки це далеко у часі-відстані. Але свідомо й активно діти починають цікавитися історією в підлітковому віці. Чому важлива історія? Тут можна говорити якісь пафосні речі, як-от «без минулого немає майбутнього», проте в контексті нинішніх подій історія важлива для того, щоб не робити помилок. Усе-таки є якісь аспекти минулого, на яких можна вчитися. Звісно, важко сказати, що історія 100% чомусь учить, хоч би якою схожою була історія сьогоднішня на ситуації в минулому, все одно обставини змінилися, світ змінився, тож повністю змоделювати щось за прикладом із минулого тепер не вийде в будь-якому разі, але якісь помилки минулого врахувати можна.
– Які книжки з історії або ж художньо-історичні можна рекомендувати батькам чи дітям для того, щоб зрозуміти, що саме нині відбувається?
– З дитячою літературою тут дуже складно. Та історична література, яка розрахована на дітей, до сьогоднішнього контексту ніяк не докладається. В основному це пригодницькі речі, діти починають асоціювати минуле з рицарями, піратами, мушкетерами, козаками – це все не дуже накладається на те, що нині відбувається. Тут більше асоціацій із міжвоєнним періодом, часами тоталітаризму.
– Як Ви пояснюєте своїй дитині сьогоднішні події?
– Про Другу світову і про диктаторів, таких як Гітлер і Сталін, я доньці намагалася розповідати з 5–6 років у контексті Дня перемоги – що це за святкування таке, з чим це пов’язано і чому війна не має повторитися. Але не всякі батьки забиватимуть голову своїй 5-річній дитині розповідями про концтабори, правда? Якісь речі дітям легше пояснити, наводячи приклади з родинної історії.
– Якщо ми вже заговорили про те, що не всі батьки готові говорити зі своїми дітьми про складні речі, то як Ви вважаєте, чи варто порушувати складні теми в дитячих книжках? Останнім часом усе більше трапляється різної європейської літератури для дітей, яка не боїться говорити про смерть і терор, концтабори, Голокост та інші жахіття. Ця література дуже добре ілюстрована, метафорична, усе найскладніше, як правило, пояснено через картинки. Чи варто відображати такі ось неоднозначні історичні або ж сучасні події в літературі для дітей?
«Не всякі батьки забиватимуть голову своїй 5-річній дитині розповідями про концтабори»
– Я думаю, що варто. Знову ж таки це справа батьків – чи готові вони пропонувати й пояснювати своїй дитині ту книжку. Потреба в такій літературі також є, безумовно. Приклад із Голокостом тут дуже підходить. Це якраз те, чого не має ніколи повторитися. І не варто відкладати ці розмови.
– Ми тепер перебуваємо в такій ситуації, коли три покоління в родині вчили різні історії – бабусі й дідусі свою, батьки свою, а діти – геть іншу. Як подолати цю прірву в історичній пам’яті однієї родини?
– Історична пам’ять – це в принципі складне питання. В Україні навіть у різних регіонах у нас функціонує різна історична пам’ять. Скажімо, в тій-таки Одесі не можна подавати історію крізь таку призму, як її прийнято подавати в Києві чи у Львові. Я думаю, в одній родині це простіше, особливо між батьками й дітьми. Адже обмін інформацією іде в обидва боки, тобто діти постійно (в ідеалі, звісно) діляться досвідом прочитаного в тих же підручниках, а батьки у свою чергу можуть сказати: «О, в наші часи такого не писали! Ми такого не знали». Але це знову ж таки залежить від того, наскільки члени родини готові до діалогу, обміну інформацією і взагалі сприйняття чогось нового чи інакшого. Бо якщо людина не хоче приймати нової версії / інтерпретації історії, то тут ніякі рецепти не допоможуть.
З донькою Алісою. Фото з Facebook Катерини Диси
– Чи є якісь дитячі книжки, які, можливо, апелюють до універсального досвіду, які могли б примирити версії різних поколінь? Адже коли мами, тата, бабусі й дідусі читають дітям книжки, вони так чи інакше пропускають їх крізь себе.
– В українській дитячій літературі з історичними творами в принципі проблема. Ось я намагаюся щось пригадати, що б було не тільки про козаків… Особливо, якісь складні теми – це така ніша, яка ще потребує заповнення. А з дидактичною літературою, то безумовно є версії української історії, що якраз написані для того, щоб створити загальне культурне тло для різних поколінь. Наприклад, «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» Наталії Яковенко, хоча це зовсім не дитяча література і навіть не підручник з історії, була б цілком цікавим, прийнятним і читабельним, з елементами якоїсь інтриги матеріалом для учнів старших класів. Єдине, що ця книжка закінчується на XVIII столітті, але далі справу підхоплює Ярослав Грицак зі своїм «Нарисом історії України ХІХ-ХХ ст.».
– Чого Вам як історику й мамі бракує в сучасній українській дитячій літературі?
– Я б сказала, в нас бракує сегменту науково-пізнавальної літератури, доступної для дітей. Не енциклопедій, їх якраз вистачає. Також ілюстрованих пізнавальних книжок, наприклад, про Київ. Чи про якісь інші міста. Такої літератури для дітей у нас поки що обмаль. Так само видань із історії, з історії якихось речей, щоб було багато ілюстрацій.
– На які теми з історії насамперед потрібно написати дитячі книжки?
– Складне запитання. Звісно, для мене рідний ранньомодерний період є найкращим і найцікавішим. І це те, що достатньо віддалене від нас у часі, щоб сприймати його як щось не з цього світу, як те, що надається для літературної обробки. Для українців дуже важливий період XVIII століття, хоча він і потребує ще додаткових історичних досліджень. Ну, а ХХ століття – це більшою мірою драматична історія, яку треба знати, як і в якій формі подати.
– Що з цього всього було б найцікавіше для найменших дітей і для старших?
– Наприклад, Київська Русь. Це те, що, за спостереженнями, виноситься завжди зі школи. Воно якось вкладається, хоча історичних відомостей там не так і багато. Це щось таке величне, його чомусь найбільше люблять. І всякі козацькі пригоди приваблюють хлопчиків. І щось із тих історій про відьом, яких я досліджую, також можна було б адаптувати. Там є і смішні, і страшні історії, але для дітей середнього віку.
– Чому важливо читати?
– Це можливість розширити світогляд. Ніщо не може це зробити так, як книжка. Показати інші країни, континенти, іншу добу, навчити почуттям… Хто б міг уявити, що у XVIII столітті раптом стає важливим та актуальним навчити людину відчувати, співчувати? Це функція й дитячої книги в тому числі. Адже не завжди обставини складаються таким чином, що дитина може навчитися співпереживати. Книжки дають нам таку можливість – побачити світ ширше, зрозуміти, ким ми в ньому є. Читаючи, ти переживаєш інші життя, тисячі життів героїв книжок. І так, книжка – це одна з можливостей навчитися співчувати.
– Як навчити дитину любити книжки?
– Читати з якомога молодшого віку, і не припиняти. Донька навчилась читати дуже рано, з двох років. Хоча для власного задоволення, а не в якості щоденної вправи, почала читати у п’ять. Також у нас є ритуал читання на ніч. Попри те, що донька спокійно може сама собі почитати, я все одно кожного вечора читаю їй вголос. А вона іноді читає вголос мені. Дуже важливий спільний досвід читання й обговорення книжки.
Наші улюблені дитячі книжки – ті, що можна читати й перечитувати, переважно смішні. «Вінні Пух», «Аліса в Країні Див», твори Ґріґорія Остєра – у них усіх є багато смішного й абсурдного. Ще донька перечитує оповідання Нестайка, цього автора вона вподобала завдяки шкільній програмі, а тоді вже шукала більше його текстів самостійно. «Івана Силу» Гавроша прочитала з захопленням. Корнелію Функе. Останнє з найулюбленішого – книжки англійської письменниці Едіт Несбіт, написані на початку ХХ століття.
Розпитувала Ольга Купріян
