Дивує, чому «дорослі» видавництва не переймають досвіду «дитячих»


За п’ять років існування «Читомо» з маленького проекту двох тендітних дівчат – Ірини Батуревич й Оксани Хмельовської – переросло в потужне джерело ексклюзивної інформації, прецікавих статей на видавничу тематику, «каталог» молодих художників і виставку артбуків. Віднедавна редакція «Читомо», крім всього іншого, мусила перечитувати гори дитячої й підліткової літератури, оскільки дебютувала в журі «Рейтингу критика». Про українські дитячі книжки, тенденції, добрі й погані видання – читайте в інтерв’ю на БараБуці.

– Ви вже п’ять років досліджуєте, що «читомо» в Україні й світі. Які зміни помітили у сфері дитячої літератури?

Оксана Хмельовська: Саме дитячі книжки ніколи не були об’єктом нашого наукового зацікавлення, тому мова швидше про загальний моніторинг ринку. Особисто в мене він почався, відколи почала працювати у 2006-му журналісткою телепрограми «Книга.ua». Це був час іще до «ЛітАкценту» й «Читомо», тому всі події черпалися із «Сумно» й «АртВертепу», сайтів бібліотек, продзвону видавців. І було великим щастям, якщо раз на місяць приїде Сергій Жадан із концертом, відкриється якась благенька книжково-літературна виставка чи хтось із письменників проведе творчий вечір.

«Це через дефіцит хороших дитячих книжок працівники ЖЕКів сьогодні розфарбовують стіни в огидні кольори»

Нині в нашому календарі на «Читомо» буває по 40 різноманітних книжкових подій різних форматів чи можливостей на тиждень. За цю п’ятирічку збільшилася кількість помітних видавництв, назв, видавці змінили підходи до своєї справи, найняли піар-менеджерів, з’явилися нові формати подій, локалізувалися сегменти ринку настільки, що потребують окремих спеціалістів. І найбільший стрибок здійснив за цей час дитячий сегмент, який, попри постійні плачі укрвидавців «як усе погано», приносить прибутки.

1

Ірина Батуревич: Дивує, чому «дорослі» видавництва не переймають досвіду «дитячих». А щодо тенденцій, то, по-перше, можна відзначити зростання естетичного рівня книжки, яке, щоправда, не вплинуло на якість текстів. Нова книжкова візуальна культура потроху перемагає «совок», культуру оформлення «як у 1990-х», і дитяча література – це суперполігон для появи нових шкіл і напрямів у книжковій графіці й дизайні. Мені здається, ми готові до нового сплеску в історії української книжки – такого, як був за часів УНР. Так, попри економічну кризу, бо йдеться не про наклади, а про культурні й видавничі орієнтири.

По-друге, останнім часом з’являються «експериментальні» дитячі книжки, але вони не завжди є вдалими. Тяжіння написати/намалювати щось нетрадиційне, але глибоке часто має провальний результат, що може нівелюватися, наприклад, яскравістю оформлення. З іншого боку, от ми, критики, можемо рознести нецікаву для дітей (на нашу думку) книжку, а вона візьме й стане чиєюсь улюбленою.

Повертаючись до тенденцій, відзначу появу нових форматів, у книгарнях та онлайні можна знайти все: від книжки-листівки до чарівного фоліанту казок. І різні цінові категорії не означають, що дешевші видання низькопробні. Наприклад, «Фонтан казок» може запропонувати крихітну, але дуже симпатичну книжульку «Зайчикове Різдво» й водночас поліграфічно дорогий «Третій сніг». Почали з’являтися й «поп-апи», «концепт-буки», але здебільшого запозичені, не нашого інтелектуального виробництва. Винятком можна назвати хіба видання «Це наше і це твоє» від телеканалу «ПЛЮСПЛЮС» – сподіваюся, цей проект матиме комерційний успіх, за телеканалом підтягнуться й видавництва. Проте за нинішніми розцінками друкарень на це надії мало.

2

О. Х.: Ще одна тенденція на ринку – поява цифрових дитячих видавництв, як-от «Gutenbergz» чи «Kyiv Sea Pirates», а також намагання «паперових» дитячих видавців підкріплювати свої друковані видання інтерактивними електронними. Так робили й «Видавництво Старого Лева», й «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», і «Glowberry Books». Сподіваюся, що настане той час, коли планшетна література насамперед цілитиметься не на закордонний ринок, а на український.

– Мені вже звично дізнаватися імена нових цікавих художників із оглядів «Читомо».

О.Х.: Відкривати нові імена – це одне з найважливіших завдань «Читомо». Саме тому від самого початку ми регулярно розповідаємо про «свіжу кров». Отак чотири роки тому ми вперше написали про унікальне «книжкове» подружжя художників Андрія Лесіва й Романи Романишин – тоді ще майбутньої творчої майстерні «Аґрафка». Сьогодні в це важко повірити, але тоді їхні ідеї не надто сприймалися видавцями, що звикли плисти за течією і боялися сміливих рішень. Проте, здається, ці видавці вже шкодують, бо тепер «Аґрафка» диктує моду у сфері книжкового оформлення. Жаль, що такі самобутні й цікаві проекти, як рукописний журнал про театр «Коза», альманах про творче батьківство «Жила», що вирізняються залученням художників до ілюстрування, досі не мають великих накладів.

– На які імена їм варто звернути увагу, вибираючи книжку за ілюстратором?

І. Б.: Я би звертала увагу на синергію видавця-ілюстратора-автора. Бо якщо я пораджу оформлення «Аґрафки» або Тетяни Горюшиної, то не матиму на увазі, наприклад, деякі з їхніх спільних проектів із видавництвом «Навчальна книга – Богдан». Бо гучний проект «Червоне і чорне. Сто українських поетів і поеток» або маленька дитяча книжечка «Чому їжачка ніхто не гладить» Андрія Куркова вийшли напрочуд погано, попри прекрасні ілюстрації.

Намагаємося потрапляти на перегляди робіт випускників книжкової графіки різних вишів, це надзвичайно цікаво: трапляються не дипломи, а готові книжки, просто бери й видавай. Дуже лестить, що після наших інтерв’ю та оглядів робіт випускників їм пропонують комерційні книжкові проекти. Сприймаємо це як свідчення того, що «Читомо» стає орієнтиром не лише для читачів, а й видавців (яскравим прикладом є нещодавня книжка-картинка «Українські прислів’я», яка ввійшла в десятку найкращих видань за версією «Рейтингу критика»).

Ну, і не можемо не згадати про недавно заснований клуб ілюстраторів «Pictoric», що об’єднав не лише одних із найцікавіших українських художників (до речі, теж колишніх героїв наших публікацій), а й наших авторів. Одне слово, ми дуже щасливі, що проект дозволяє бути в контакті з такими непересічними людьми. Якщо говорити про конкретні імена, то мої фаворити – Аня Сарвіра, Поліна Дорошенко, Влада Сошкіна, Олена Старанчук, Олег Грищенко, Надія Ричок, Тетяна Горюшина, Ольга Кваша та ін. Хоча ілюстрації – це щось дуже особисте, тому слід звертати увагу на те, що до смаку саме вам.

– Що таке, на вашу думку, артбук? Чи кожна дитяча книжка-картинка є артбуком?

І. Б.: Це одна з наших улюблених тем, маємо навіть спеціальну експертку з артбуків – наша авторка Галя Листвак рік тому успішно захистила дисертацію на цю тему. Під артбуком (artbook) Галя пропонує розуміти збірки ілюстрацій та графіки, обраних за певним критерієм. Сюди ж можна віднести графічні романи, комікси, книжки різних видів графіки та художньої фотографії. Це все переважно масові продукти, розраховані на зацікавлених конкретним сюжетом чи творчістю художника-аніматора.

Іноді словом артбук також називають «книжку художника» (artist’s book) – твір мистецтва, реалізований у формі книжки або такий, що використовує цю форму. Цікаво, що книжки художника впливають і на традиційні книжки, позичаючи їм, наприклад, сюжети, конструктивні рішення, ідеї щодо матеріалу.

3

О. Х.: Серед дитячих книжок і вужче – книжок-картинок, книжок-іграшок – трапляється дуже багато артбуків. Інша справа, що артбук є куди ширшим поняттям, аніж дитяча книжка або книжка-картинка, і передбачає не лише розвагу чи естетичне задоволення від «спілкування» з виданням, а й творчий експеримент, новацію у книжковому мистецтві. Зрозуміло, що дитячі книжки (а особливо книжки-іграшки) є незвичайною видавничою продукцією, але цікавий, динамічний дизайн дитячої книжки і наявність картинок ще не роблять її артбуком.

– Які українські книжки для дітей могли б конкурувати на закордонному ринку?

О.Х.: Минулий рік став суперуспішним для міжнародного визнання українців у сфері книговидання, про це неодноразово писали й на «Читомо», і на «БараБуці».

Усе це свідчить про одну приємну для українців тенденцію, яка, прогнозую, збережеться і в 2015 році: світ неабияк зацікавився нами, відзнака на Болоньї «Війни, що змінила Рондо» «Аґрафки» якраз це підтверджує). І тому справа №1 видавців, письменників, культурних менеджерів, журналістів, перекладачів, профільних відомств, Мінкульту (хоча на останнє надій мало) – не проґавити можливості заявити про себе, яка далася нам великою кров’ю. На мою думку, українські дитячі книжки помітять у світі тоді, коли ми їх покажемо світові. Найдешевший спосіб – не полінуватися й принаймні перекласти інформацію на власному сайті про себе й книжки англійською мовою. Уже тепер варто готувати стенд до Франкфурта, думати про каталог, промоційну продукцію, актуальну українську програму, продовжити традицію нашого представлення в Парижі, Лондоні, Лейпцигу, Болоньї, але й не гребувати іншими, меншими виставками, як-от у Женеві, Празі, Латвії, Польщі.

«Вражає кількість жлобів серед тих, хто видає книжки: зроблять дорогущу поліграфію, вбехають якісь прийомчики для привернення уваги, а шрифти візьмуть страшні й оформлення “вирвиоко”. Або навпаки: добрі ілюстрації надрукують на “туалетному” папері. А до того ж під це діло ще й виб’ють державне фінансування»

Видавцям нарешті треба серйозно нарощувати контакти з іноземними інституціями, використовувати можливості безплатних стендів і курсів (як це зробив торік директор видавництва «Ніка-Центр» Володимир Самойленко), подаватися на відзнаки для іноземців на міжнародних виставках (приміром, торік у номінації «Видавець свободи» на Лондонському ярмарку виграло чудове білоруське видавництво «Логвінаў»). Премії, міжнародні нагороди завжди стимулюють іноземні видавництва купувати права на відзначені таким чином книжки.

І. Б.: Мені здається, на міжнародному ринку можна було б гарно презентувати перевидання української класики. По-перше, це чудовий привід заявити про себе випробуваними часом творами, по-друге – запропонувати свіжий погляд на ці тексти. За кордон я би повезла, наприклад, «Лісову пісню» від «Основ». У будь-якому разі потрібна державна стратегія, і прикро, що її немає, а до успішних появ наших книжок на міжнародному рівні держава жодним чином не доклалася.

– З вашого досвіду – чи можна зацікавити малюка читанням, якщо водити його на літературні зустрічі й майстер-класи? Чи має це безпосередній вплив на те, щоб дитина взяла в руки книжку?

O. X.: Способів зацікавити дитину читанням – доста. Просто потрібно це робити. Звісно, куди легше сісти на дивані й розводити тиради про те, яка пропаща сучасна молодь, або в шевченківські дні порозвішувати у класі рушники й примусити малечу декламувати Кобзаря. Для особливо ранимої юнацької душі такі шевченківські дні можуть завершитися свободівською риторикою у зрілому віці.

Тому зацікавлювати дитину варто спільними читаннями, обговореннями, власною домашньою бібліотекою (для малюка можна виділити персональну книжкову полицю), неспішними походами у книгарню. Я вже не кажу, скільки щастя у дітей в очах, коли вони відвідують Дитячий фестиваль у Львові, «Книжковий Арсенал», «Азбукове королівство», грають у «Книгоманію», самі спілкуються з письменниками. Хіба після такого чадо зможе не захопитися читанням? Серед перспективних форматів – творчі читання, які кілька років тому проводила Галя Рис, пізніше це підхопили і в «Читака-клубі» («Чуланчик»), і «Додай читання», і «Букмоль», і «БараБука», і «Центр літературної освіти» тощо.

4

І.Б.: Ще такий момент – різні заохочувальні події. Наприклад, після зустрічі з російським видавцем і популяризатором науки Іллею Колмановським (або після прослуховування його подкастів «Кишеньковий вчений») дуже хочеться стати читачем-дослідником. А після зустрічі з одним відомим українським письменником, який на презентації книжки занудно самомилувався й натякав на свої дорослі алкотрешеві пригоди, особисто мені читати його тексти перехотілося. Треба розуміти, що бути «письменником» на здибанках із дітьми – це дуже відповідально.

Окрім того, дітлахи автоматично зацікавляться читанням, якщо економічна ситуація стабілізується – хоч як дивно це звучить. Батьки не пропадатимуть на роботах, а лишатимуть сили на якісне дозвілля з малими. Як же класно замість мультиків читати разом книжку, обговорювати й фантазувати, ставити за нею домашні (чи не дуже) спектаклі, шукати додаткову інформацію! Це ж нове знайомство з дитиною: розумієш, чим вона захоплюється, як мислить, чим надихається. Тому все справді починається з родини й мікросередовища. Я б на місці вільніших батьків час від часу намагалася розділити такий відпочинок із іншими родинами: «комунальне» виховання теж дає свої плоди, а спільні читання з друзями – це ж навіть веселіше.

O. X.: Але тепер найбільша проблема – як достукатися до дітей і підлітків із маленьких містечок і сіл, де немає ні книгарень, ні бібліотек із новинками. Тому такі ініціативи як «Книжкова сотня», «100 книг для сільської бібліотеки» й сповнені ентузіазму бібліотекарки, які запрошують до себе письменників, – це справді подвижницька справа. Дуже сподіваюся, що волонтерам-менеджерам удасться завершити розпочату ініціативу із книжкомобілем, який подорожуватиме маленькими містечками України.

– За якими критеріями ви визначаєте, що та чи інша книжка добра? А за якими – що погана?

І. Б.: Перше, на що звертаєш увагу, – це обкладинка. Ми колись на «Читомо» навіть проводили дослідження: написали програмку, яка міряла час, і просили людей переглянути й оцінити для себе обкладинки того самого видання. Так ось, видавець має всього три секунди, щоб із першого погляду зачепити читача. Якщо обкладинка жахлива, я зазвичай не сподіваюся, що видавець поставився серйозніше до нутрощів книжки. Це не означає, що в моїй бібліотеці немає видань із негарними обкладинками, але люблю я їх менше. Автора оцінюю за першою сторінкою і сторінкою зсередини. Ще дивлюся, хто редактор, хоча віднедавна й це вже не критерій: якось повелася на відоме прізвище, але в результаті отримала не просто текст зі злодруками, а й грубими помилками.

Важить для мене й шрифтовий добір: дуже ціную, коли видавець співпрацює з добрими українськими шрифтарями – за таку книжку я заплачу більше, хочу підтримувати культуру книговидання й здорові видавничі стосунки матеріально. Саме її ми пропагуємо на сторінках «Читомо».

Але мене вражає кількість жлобів серед тих, хто видає книжки: зроблять дорогущу поліграфію, вбехають якісь прийомчики для привернення уваги, а шрифти візьмуть страшні й оформлення «вирвиоко». Або навпаки: добрі ілюстрації надрукують на «туалетному» папері. А до того ж під це діло ще й виб’ють державне фінансування. Буває ж таке.

Якби я могла, то заборонила б некрасиві дитячі видання – повірте, це не суб’єктивний показник, але справжній злочин. Це через дефіцит хороших дитячих книжок працівники ЖЕКів сьогодні розфарбовують стіни в огидні кольори, місто тоне у візуальному смітті, а на наших подвір’ях рідко хто вирощує сади. Недорозвинені життєві смаки.

– Якщо брати підлітків, то яких книжок їм, на вашу думку, бракує? Критики стверджують, що проблемних. Та чи не є це так само думка дорослих, які все намагаються щось комусь нав’язати?

О. Х.: Не можу не погодитися із критиками. Із власного досвіду: у підлітковому віці бракувало відповідей на запитання «чому мені 14, а я не Рембо?»; «як бути крутою?»; «коли в мене виростуть груди?»; «чому більшості цікаво дивитися телевізор, а мені цікаво зубрити?». Що вже говорити про перше кохання… Пам’ятаю, як набрала в бібліотеці любовних романів. На жаль, у них не знайшла пояснення, чому він не привітався зі мною, хоча ще вчора провів додому, так само, як і цікавих мені еротичних сцен, і навіть жодної художньої цінності. Так і не дочитала… Тому всіляко вітаю кожну книжку з підліткової серії «Дискурсусу», «Урбіно», «ВСЛ», періодичні видання. А щодо старших класів – це час на класику, тому все, що могла б побажати укрвидавцям – не жаліти грошей на якісні переклади й перевидавати класику в новому форматі.

І. Б.: А мені бракувало національних контекстів. Наприклад, у підлітковому віці я захоплювалася Аленом Бомбаром після його автобіографічної книжки про те, як він на благенькому човнику без їжі й води здолав океан. Але тоді не вистачало якихось українських героїв для моїх численних захоплень. Я дивувалася, чому ж усі вони – французи, американці, німці та навіть росіяни, а наші герої – це тільки козаки в шароварах чи бідні селяни. Нині, мені здається, у нас додалося героїв – у всіх контекстах.

Розпитувала Ольга Купріян. Фото Ганни Грабарської

Print Form
Подiлитись:

Відгуки/2

  1. Олено, не любити російськомовних і намагатися підтримувати українських видавців – це зовсім інші речі. а писати такі заяви про свої враження, що ми когось вважаємо — це вже тягне на наклеп.
    про те, що ми намагалися довести, що власники Читайки – мають стосунок до РФ – теж наклеп, бо і ви, і ми добре знаємо, що ми запитали вас про це, а ви нам пояснили, як і до чого.
    ага, а ще некрасиво цитувати приватну переписку, як і надсилати однакові коменатарі для журналістів – і в УП, і для нас.

  2. Цікаво написано, захоплююсь Читомо, листи яких відкриваю щотижня і обов’язково перечитую, аби знати новинки, новини і цікавинки української літератури! Але ж дівчата, при особистій переписці, називате мене цитую “Єлена”, а не “Олена” – це якось дивно…. Крім того, мене намагались довести, що власники книгарні, в якій я працюю, росіяни 🙂 хоча вони живуть в Києві з незапам’ятних часів 🙂

    В цілому, в мене склалось враження, що дівчата не люблять російськомовних та вважають їх якимись недолюдьми абощо 🙂

Додати коментар



Читайте також: