Бути дитячим письменником – гірше, ніж ходити по мінному полю. Мусиш не лише створювати цікаві історії, а й наповнювати їх важливими сенсами, не скотившись у нудні повчання, враховувати вікові особливості аудиторії і з малюками говорити інакше, ніж із підлітками, а ще – транслювати сучасні цивілізаційні цінності. При цьому ніколи не знаєш, де «вибухне». І навіть якщо ти детально пропрацюєш свій твір, спираючись на рекомендації психологів і враховуючи всі нюанси сприйняття твоїх читачів, «прилетіти» може із зовсім несподіваного боку. Зазвичай – від батьків.
Саме батьки маленьких і юних читачів здіймають хвилі скандалів, вихопивши у текстах книжок, які читають їхні діти, фрагменти, що тригерять їх. Найгірше, коли ці тексти вміщені у шкільних хрестоматіях і рекомендованих МОНом виданнях – тоді дістається й авторам, і міністерським чиновникам.
Ми обрали чотири яскраві випадки скандальних ситуацій (чи, простішими словами, «срачів») в українському дитліті і спробуємо з’ясувати, чому вони виникли і як вплинули на книжки, які потрапили під обстріл батьківського обурення, та їхніх авторів.
«Миколчині історії» з пияком і абиздошкою
Тексти Марини Павленко уже стали частиною шкільної програми з української літератури: «Русалоньку з 7-В» вивчають семикласники, а повість «Миколчині історії», хоча й написана для дещо старшого віку, потрапила в позакласне читання у другому класі. Власне, саме мама другокласниці підняла бучу з приводу тексту.
«Миколчині історії» розповідають про дружбу хлопчика Миколи і собаки Найди. Миколка – дитина бідова: друзів ні у дворі, ні у школі в нього немає, мама не звертає на нього уваги, а вітчим – відверто знущається. Так живе чимало хлопчиків і дівчаток, сім’ї яких, юридичною мовою, перебувають у складних життєвих обставинах. Авторка чесно змальовує ці не надто приємні обставини. Утім, її герой із усіх сил намагається із цих обставин вибратися: знаходить легальні способи заробити копійчину, щоб прогодувати себе і Найду, мріє після школи вступити в контрактну армію, і тішиться спілкуванню з добрими людьми, які трапляються на його шляху.
Які ж претензії виникли у читачів? Та власне до тих соціальних реалій, про які пише авторка, та лексики, яку вживає, аби краще її передати: як пояснити дитині, хто такий вітчим і хто такий пияк, що таке «абиздошка» (зневажливе слово на позначення собаки) тощо. Марині Павленко закидали і нормалізацію булінгу через вживання виразу «Катька-зубрилка», й те, що вона надто акцентує на негативних суспільних реаліях, замість того, щоб «сіяти добре, розумне і вічне» і «дарувати дітям казку».
Натомість колеги по письменницькому цеху зауважували, що заплющувати очі на проблеми, які реально існують у житті, шкідливо і для дитячих письменників, і для батьків, і, в результаті, для самої дитини. А пояснювати незнайомі слова – це важлива складова навчального і виховного процесу, до якого повинні бути залучені й батьки. Принаймні, якщо вони не такі, як у Миколки з цієї повісті.
Цікаво, що пасаж про «Катьку-зубрилку» був стовідсотково вирваний із контексту, адже так про Миколчину однокласницю думав пес Найда, який недолюблював школу і ревнував хлопчика до його друзів.
«Література в школі – це не теплиця для вирощування огірків. В літературі, як і в житті, нам не все подобається. Тут все значно складніше, ніж просто “чорне” і “біле”, і тоді здатність аналізувати й почуття гумору – нам у поміч», – так відповіла на закид сама письменниця.
Письменниця і правозахисниця Лариса Денисенко написала книжку, яка знайомить дітей із різними типами родин. Головна героїня-оповідачка Майя розказує про своїх однокласників та їхні сім’ї. Усі вони представляють різні типи сімей: тут є діти, народжені «з пробірки» і взяті в родину, є діти з інтернату, є представники різних національностей, є ті, кого виховує лише хтось один із батьків або ж, навпаки, обоє батьків створили нові родини і включаються у виховання усі вчотирьох. І є Майя, яку виховують дві мами – як сімейна пара. Саме цей факт, якому у книжці приділено не більше тексту, ніж усім іншим варіантам родин, викликав резонанс, який вийшов далеко за межі фейсбучних дискусій. Праворадикальні спільноти погрожували авторці і видавцям фізичною розправою через «пропаганду нетрадиційних відносин» і намагалися зривати презентації книжки. Зрештою, видавці навіть мусили скасувати презентацію для дітей на Форумі видавців у Львові, побоюючись за безпеку маленьких відвідувачів.
У коментарях щодо цього скандалу Лариса Денисенко не раз зауважувала, що поняття «традиційної родини» є доволі розмитим, і в певному сенсі «традиційною» (позаяк поширеною у нашому суспільстві) можна вважати сім’ю, де дитину виховують дві мами – власне, мама та бабуся.
«Думаю, ця історія зробила нас упевненішими та сильнішими, – каже співзасновниця видавництва «Видавництво» Лілія Омельяненко. – Ми зрозуміли, що рухаємося у правильному напрямку, і наші книги – один із правильних способів змінювати суспільство».
«Хоч як дивно, – зауважує видавчиня, – фінансово скандал з “Майєю” пішов нам на користь, оскільки після розголосу ми за чотири дні по суті розпродали майже весь наклад».
«Щоденник Лоли», яка має секс і пісяє
Ольга Купріян написала підліткову книжку «Щоденник Лоли» за мотивами популярного українського серіалу «#Школа» – і це надихнуло навіть тих тінейджерів, які ніколи з власної волі не брали до рук книжок, відмінних від шкільних підручників, почати читати. Утім, той факт, що за книжкою потягнулися і дев’ятирічні дівчатка, які (очевидячки, з відома батьків) були фанатками серіалу, тих-таки батьків і обурило, адже головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, – старшокласниця, що має секс і розповідає про це на сторінках свого щоденника. Власне, той факт, що промаркована як «13+» книжка потрапила до рук дев’ятирічній дитині, батьки могли б виправдати власною чи неуважністю продавців-консультантів, які «Щоденник Лоли» їй продали. Але книжка відкрилася на описі першого сексуального досвіду героїні, батьки вчиталися – і понеслося…
На сторінках щоденника свій «перший раз» Лола описує у доволі простих, щирих і невинних виразах – навіть відповідних слів на позначення органів і процесів практично не вживає. Однак саме через цю сцену жовта преса охрестила «Щоденник Лоли» «порно для школярів», а на авторку полилася критика. З одного боку – за те, що опис сексу не достатньо романтичний, з іншого – за те, що досвід героїні може бути потенційно шкідливим для читачів, адже вона вірить міфам про те, що від «першого разу» завагітніти не можна, перерваний статевий акт – достатній засіб контрацепції, а якщо попісяти після нього, то точно нічого не буде.
Утім, якщо прочитати книжку повністю, стає зрозуміло, що в такий спосіб авторка не агітує до ризикованої поведінки, а навпаки показує, як нехтування безпекою призводить до небажаних наслідків. І саме тому видання може бути корисним для секс-просвіти школярів. Описувати ж сцену в дусі любовних романів Оля Купріян не могла як мінімум тому, що вся книжка написана від імені 15-річної школярки, тією мовою і в тому стилі, як говорять сучасні старшокласники.
Сама ж письменниця жартувала, що цей скандал підвищив її авторитет в очах підлітків як авторки «порно для школярів».
Сашко Дерманський написав казку «Білячок» – про біле лоша, що народилося в табуні чорних коней і вирізнялося не лише кольором, а й рогом на лобі. Цю казку включили в читанку для третього класу, адже в ній порушуються такі важливі для школярів теми, які булінг, відчуття своєї інакшості та пошук приналежності до спільноти. А потім в одній із фейсбук-груп для вчителів початкової школи з’явився обурений пост щодо цієї казки з образливим запитанням «Що курив автор?». Що ж зачепило небайдужих читачів? Не тема, не персонажі тексту, а… два речення: «Але жеребці нічого не сказали, вони були саме зайняті: проводили чемпіонат табуна з димових кілець. Курили самокрутку з лев’ячого кізяка і змагалися, хто пустить найбільше кільце».
У цих реченнях, навіть вирваних із контексту, можна побачити багато чого. Наприклад, відсилку до блискучої «усмішки» Остапа Вишні «Як ми колись учились», де діти, пасучи телят, закурювали цигарки з кінського кізяку, комічний момент (коні курять лев’ячі кізяки!), іронію над «дуже зайнятими» жеребцями тощо… Але комусь цей пасаж видався неприхованою пропагандою куріння серед дітей молодшого класу, а хтось навіть висловлював сумніви щодо інтелектуального рівня письменника – у доволі брутальній формі.
Дерманський зізнався, що не реагував би на цю ситуацію, якби вона не стала ще однією ланкою прикрої тенденції цькування письменників: до нього через подібні нападки пройшли й Оля Купріян, і Іван Андрусяк, і Оксана Лущевська. На щастя, у цьому скандалі він не залишився одним – колеги по цеху і читачі активно писали пости в його підтримку. Підтримати одного із найулюбленіших дитячих авторів закликало й видавництво «Наш Формат», оголосивши знижки на його книжки, конкурс відеовідгуків, фотофлешмоб та конкурс відгуків в інтернет-магазині видавництва.
Чому в середовищі читачів і творців дитячої літератури час від часу виникають бурхливі хвилі хейту й емоційних негативно заряджених емоцій, запитуємо у психологині і книгознавиці Оксани Шевченко:
«Перша відповідь лежить на поверхні: дитліт – це частина нашого реального життя, і ті процеси, що відбуваються в усіх інших сферах, присутні і в ній. Схильність людей використовувати онлайн-простір для скидання емоційної напруги, в тому числі, через хейт у Мережі, проявляється і у дитячій літературі.
Але чому таку кількість людей тригерять на позір невинні речі, викликаючи аж надто бурхливу реакцію? У мене нема простої відповіді. Але спробую окреслити деякі важливі моменти.
Будь-яка тема, що стосується дітей, потенційно емоційно заряджена. Про це знають маніпулятори, які використовують образи вразливих дітей задля викликання сильних емоційних реакцій у реципієнта (умовний образ “мальчика в трусиках”– яскравий тому приклад). Дитяча література – не виняток. До неї прискіпливе ставлення: дражливі, “сороміцькі”, навіть просто смішні теми можуть викликати дуже бурхливі реакції ще й тому, що це ДЛЯ ДІТЕЙ.
Інколи це одиночна реакція окремої людини і вона залишається такою (для самої людини – це привід для саморефлексій на тему “Чому мене це так зачепило?”), а буває, що вона входить у резонанс із реакціями великої кількості людей, і тоді стається вибух.
Аналіз – це дуже енерговитратний процес. Для того, щоб його проводити, потрібен ресурс. Перевантажені щоденними проблемами, постійно мобілізовані, стривожені (світ підкидає нам чимало приводів для тривог), ми гірше аналізуємо, а тому часто скочуємося у стереотипні реакції, піддаємося страхам. І тоді смішний епізод із “курінням кізяків” у книзі Дерманського зненацька стає несмішним. У ньому раптом концентрується наш страх за здоров’я дитини, переживання, що вона навчиться поганому, сумніви, що нам вдалося прищепити їй неприйняття до небезпечних викликів і багато чого ще.
А коли в нас “увімкнені” сильні емоції, тоді “вимикається” наша “думалка”– префронтальна кора головного мозку. І в результаті, дорослі розумні люди раптом видають не надто зрілі реакції, роблять нелогічні висновки, ігнорують контекст чи не перевіряють факти. Ми сахаємося мотузки у траві, нам здається, що це змія…
Але ж курити какашки – небезпечно! Хіба ні? Якщо звісно, уявити собі, що цей епізодик змотивує дитину до дій та ще й змусить полюбити цю справу на все життя.
Ну і тема какашок – сама по собі тригерна, бо встидна. Як тут не зреагувати?
До речі, окрему роль у розкручуванні маховика хейту відіграє наше підсвідоме прагнення зменшити внутрішню напругу через емоційні “викиди” онлайн. Це легше робити, якщо ми відчуваємо, що наші емоції “виправдані”, бо стосуються інтересів дітей.
Все ще складніше, коли в дитліті піднімаються аж надто непрості питання, на які не існує однозначних відповідей: підлітковий секс, різні прояви інакшості, толерантне до цього ставлення… Це все настільки непросто, що нам легше просто накричати на письменницю чи письменника, ніж розбиратися у складному клубку піднятих проблем, стереотипів і стидних емоцій. От і кричимо.
Чи можуть видавці й автори якимось чином убезпечити себе від таких реакцій?
Від усіх можливих реакцій – ні. Бо спровокувати окрему людину на бурхливі емоції може практично будь-що. Проте інколи є сенс попереджати читача про потенційні тригери – сексуальна освіта для дітей, підліткова агресія, вживання нецензурної лексики тощо. Батькам варто знати про такі речі, якщо вони ще ухвалюють рішення щодо купівлі книги. І мають право вирішувати, що допустимо для їх дітей, а що наразі ні. Ну і, звісно, авторам і редакторам варто вивіряти тексти, що піднімають складні питання, на предмет доречності, відповідності віку, чіткості висловлювань. Непогано було б залучати фахівців.
І насамкінець, хейти при усій їх негативності, мають і позитивну сторону. Вони запускають обговорення із залученням фахівців і широкої спільноти, а відтак складні теми потроху втрачають свою складність. Відкритий нарив – це краще, ніж прихований. У нього більше шансів на швидке очищення».
Що ж, найчастіше претензії батьків до дитячої літератури виникають через бажання захистити дитину від різноманітних негативних явищ (або ж тих, які такими здаються) – і це цілком природно. Але дуже часто вони не мають об’єктивного підґрунтя і не розгорялися б у скандали, якби дорослі мали достатньо часу і внутрішнього ресурсу не вихоплювати з контексту окремі фрази та епізоди, а читати і проговорювати їх разом із дітьми.
Спільне читання не лише допомагає батькам бути в курсі тенденцій і трендів сучасної дитячої літератури та змісту книжок, але й суттєво зміцнює зв’язки з дітьми, допомагає досягнути глибшого порозуміння, ба навіть донести дитині ті цінності чи уявлення щодо певних явищ і тем, які вкладаються в парадигму виховання і світогляду саме цієї сім’ї. Адже вплив вдумливого, щирого і відвертого спілкування з дорослими, які мають в очах дитини авторитет, – набагато сильніший, ніж вплив навіть найбільш цікавої і популярної книжки.
Навіть найслизькіші теми і найбентежніші ситуації проходити легше, якщо робити це разом – батькам із дітьми. Тож не бійтеся їх і читайте, спілкуйтеся, книгодрузячтеся!
Писати про пригоди сільських дітлахів, зберігши оцей колоритний збитошний настрій, характерний для творів Рутківського й Нестайка, і не скотившись в ідеалізовану пасторальність – завдання із зірочкою. Але Наталії Бонь воно піддалося. У її повісті НЛО прилітає в сучасне село, а тамтешні діти, які встигають і «Мумію» на ноуті подивитися, і два відра вишень подрилювати, організовують опір прибульцям-завойовникам.
«Уся компанія попрямувала до скверика, щоб там посидіти на лавці й посмакувати морозивом. Але за кілька кроків вражено зупинилась. Перед ними, як з-під землі, з’явився… розмальований дядько!»
Коротко про місце подій: село Біленьке – зразковий приклад децентралізації. Голова громади – молодий та креативний, місцевий бізнес представляють дуже прогресивні фермери (один із них, скажімо, страусів розводить). І взагалі – «У ньому жити людям просто прекрасно! Навіть музей старожитностей відкрили! Стадіон з біговою доріжкою є класнючий! А в якому ще селі корів доять під вальси Шопена та влаштовують на свята страусині перегони?!»
Тож не дивно, що один із головних героїв, Назар, так любить гостювати тут у бабусі (вона теж не промах – сільська фельдшерка, яка ганяє на червоному «шевроле»). Саме він разом із друзями – фермерським сином Владом, який чесно заробляє кишенькові, продаючи кавуни, та його однокласницею Поліною опиняються в центрі пригод. Утім, дивні трафунки, які розпочинаються ще до першого контакту з інопланетними зайдами, трапляються не лише з трійцею головних героїв, але й із іншими персонажами. До слова, їх тут чимало, але кожен має в цій історії важливу роль. Навіть пес Мікрон.
Якщо «земні» персонажі цієї повісті доволі колоритні, непогано прописані, мають виразні характери і взагалі виглядають правдоподібно, то образи прибульців – максимально дивні і крінжові. Це тиран із далекої зірки, жорстокий і жахливий Скрежило, та його помічник, професор Меджило, який володіє особливою техномагією та нібито допомагає напарникові. Але насправді в їхніх стосунках не все гладко: обоє хочуть панувати, тож зрештою багато їхніх планів ідуть не так через неузгодженість дій. Що помітно контрастує з відмінною командною роботою землян – захисників села. Ті – діти, дорослі, люди похилого віку і навіть тварини – працюють максимально злагоджено.
«НЛО за селом» – пригодницька повість, але тут є виразні елементи й народної казки (коли звірі починають говорити), й технотрилера, і космічної фантастики. Кульмінаційний епізод – зоряні війни, що розгортаються за селом Біленьким, де проти армії дурноголових клонів Скрежила та підступної магії Меджила виходить добровольчий батальйон захисників людства, представлений як селянами, так і мешканцями міста, а також лісовими звірятами і птахами та тваринами з домашніх господарств і з ферм. Здається, все живе збирається разом, щоб захистити свою землю (і Землю!) від загарбника.
Я не дарма згадала добровольчі батальйони: хоч повість Наталії Бонь – дитяча, пригодницька і про НЛО, та неможливо не помітити й не провести паралель між її сюжетом і реальними подіями в Україні, де так само дорослі й зовсім юні «хлопчики» та «дівчатка» зібралися пліч-о-пліч, щоб захищати свою землю від армії бездумних «клонів» без опізнавальних знаків. Тож завдяки цій книжці читачі (цілком несподівано для себе) можуть отримати прекрасний, не моралізаторський і непафосний урок патріотизму – у сенсі почуття любові до рідної землі, відповідальності за її безпеку й майбутнє.
Ну а «зоряні війни» на цьому не закінчуються: зважаючи на те, що багато моментів у книжці залишилися непоясненими (як-от знайомство мами одного з головних героїв із татуйованим чоловіком Еріком), авторка, очевидно, готує нас до продовження.
Літо, табір, пригоди… Чи можуть ці поняття в житті сучасного тінейджера поєднатися в єдиний ланцюжок вдалого літа? У пригодницькій повісті Насті Музиченко, властиво, йдеться про підлітків, які приїхали відпочивати у табір «Гірський» і потрапили в дивну й трішки небезпечну пригоду. Головні герої Матвій та Мія познайомилися ще в поїзді… Ну як познайомилися – трохи погиркалися, трохи побісили одне одного. Але, опинившись у «Гірському», зрештою вирішили не псувати справді непоганий відпочинок ворожнечею. І сталося так, що, занурившись із головою в табірні активності і квести, опинилися зовсім не там, де мали б – загублені, самотні, без дорослих і гарантії на порятунок. Щоб не спойлерити, натякну тільки, що в цій історії є не лише хеппі-енд, а й загадковий чорнокнижник, потужний магічний артефакт і дивні фіолетово-сині слимаки (бррр!). Але – так, усе закінчується добре.
«За розкладом сьогодні мав відбутися квест “Навколо світу”. Але спершу, як завжди, зарядка. Ненавиджу цю привселюдну ганьбу. Напівживі та сонні зомбі, які ще вчора снували по табору в пошуках свіжого м’ясця, сьогодні мружились і ледве нахиляли свої тулуби вліво-вправо, назад-уперед».
Незважаючи на дрібку давньої карпатської магії, ця повість цілком реалістична – у тому сенсі, що максимально релевантно як для читацької аудиторії відображає реальне життя. Приємно, що авторка не намагається підсолодити історію, чим нерідко грішать ті, хто пише для дітей середнього шкільного віку. Навіть більше: сюжет розгортається з конфліктної сцени, коли батьки головного героя, які недавно розлучилися, сваряться по телефону, озвучуючи одне одному свої претензії. Підлітки-герої повісті – це живі люди в живому світі, в якому існують і розлучення, і зниклі діти, і гидка пюрешка в табірній їдальні (як можна готувати смачнючі котлети і так споганити картоплю? – справедливо обурюються вони).
Сконструювати правдоподібний світ сучасного тинейджера, особливо коли тобі самому вже далеко за двадцять, буває непросто. Як Насті Музиченко це вдалося? Основні «цеглинки», з яких вона вибудовує його, – це мова, попкультурні елементи та впіймані, вочевидь, у спілкуванні з підлітками інсайти. Тому її герої слухають «Антитіла», читають «Солоні поцілунки» (тут можемо помахати рукою Олі Купріян 🙂 ), фарбують пасма волосся в рожевий, ганяють на скейтах чи пенібордах (і дають їм прикольні імена!), не дозволяють батькам постити їхні фотки у фейсбуці, і вживають слова типу «гоу», «ізі», «кроси», «прога» і дуже класні замінники лайки, як-от «нахіба».
Окремий респект авторці за ненав’язливо вплетену в книжку корисну інформацію (я взагалі обожнюю такі дитячі чи підліткові художні видання з «доданою вартістю»). Тут можна знайти правила поведінки в лісі та горах й основи безпеки, яких треба дотримуватися, якщо раптом заблукаєш. Сюжетно ця інформація абсолютно виправдана: герої перебувають у таборі «Гірський» і, звісно, вожаті ввечері, біля ватри, розповідають їм не тільки страшилки, а й отакі важливі штуки. І, хоч би там як, це западає читачам у голови, водночас не перевантажуючи їх.
«Загублені в таборі» – пригодницька повість, й, окрім фану, який вона дарує читачам завдяки закрученому сюжету, книжка несе в собі певні цінні меседжі. Наприклад, показує підліткам, що і в реальному світі, поза межами своїх смартфонів, вони можуть знайти багато чимало крутих пригод. Головне – щоб біля тебе був надійний друг, у твоїй голові – базові навички виживання, а в твоєму житті – відповідальні й люблячі дорослі, які точно-точно не дадуть тобі загубитися в цих пригодах.
Про те, як на причорноморських просторах з’явилися уламки Еллади, розповідають на шкільних уроках історії, використовуючи складні словосполучення: «давньогрецькі міста-держави», «примусова міграція», «велика колонізація». Але ким були ті люди, котрі покинули рідні краї, сіли на кораблі й попливли аж на край знаного їм світу в пошуках щастя? Чому вони зважилися на цей крок? Як переживали подорож? Про це просто і зрозуміло, як для дошкільнят (бо й насправді – для дітей передшкільного віку і молодших школяриків) розповідає Ольга Купріян у книжці «Кісточка оливи».
Хлопчик щодуху тримався, щоб не розплакатися. Мама сильніше притисла його до грудей і зітхнула. Що вона могла відповісти? Їй і самій хотілося додому, однак тепер вони мусять шукати новий дім. У Мілеті замало місця та їжі для всіх. Усі батькові знайомі давно перебралися в колонії. Мама втішала себе, ніби колонії — не далекі й чужі міста, а лише діти Мілета, що розселилися по окремих домівках-краях. Тепер їм теж випала така нагода.
У центрі її історії – маленький хлопчик Нестор, який терпіти не може оливки (що типово для більшості малюків) і любить поласувати м’ясом. Але в рідній Елладі його улюблені ласощі можна побачити хіба на свята. Якось батьки ошелешують Нестора новиною про те, що незабаром здійсниться його мрія – вони усі вирушать у плавання. Авторка лишає за кадром драматичні емоції і клопіткі приготування, якими, вочевидь, переймаються дорослі, проте які непомітні з точки зору дитини. Для головного героя підготовка до подорожі обмежується прощанням з бабусею, яка вручає мішечок (ненависних!) оливок і радить йому, коли буде сумно, посадити кісточки цих плодів у землю.
Плавання на кораблі – це справжня пригода: нове середовище, нові друзі, нові горизонти. Але й вона може втомити, якщо триває надто довго. Авторка короткими штрихами описує всі емоції дитини, яка пережила такий важливий і такий переламний досвід – від захоплення новизною до відчуття туги за домом. Особливо тоді, коли море «краде» улюблену (і, вважай, єдину) іграшку хлопчика. Емоції дитини описані так виразно й чітко, що аж мій п’ятирічка, з яким я читала «Кісточку оливи», обурився і поспівчував книжковому Нестору.
Ілюстрації: Оксана Скворчинська
Як на мене, книжка Олі Купріян – це не тільки опис важливого історичного епізоду, це також спроба осмислити і пояснити найменшим читачам досвід переселенців. А це важливо, бо й ті сім’ї, які дві з половиною тисяч років тому вирушали з Греції до берегів Північного Причорномор’я, і ті родини, які нещодавно зі знищених війною міст українського сходу рухалися на захід, мають багато спільного. Це туга за домом і прагнення відтворити хоча б його тінь, бодай тендітний паросток у місці, що стало новою домівкою. Але нова земля, хоч і безпечніша та ситніша, не здатна проростити те, що робило дім – домом. Та надія лишається, тому грецькі діти садять кісточки оливи біля лиману, сподіваючись, що колись тут таки виросте оливковий гай. Для українських дітей, деякі з яких також мають досвід вимушеного переселення (а інші – друзів із родин переселенців) ця історія допоможе відчути аналогію і зрозуміти багато важливих речей.
Говорячи про книжку про дошкільнят, не можна оминути увагою ілюстрації. Вони не лише красиві, а й несуть у собі пізнавальну роль. Отак, завдяки ілюстраціям Оксани Скворчинської читачі можуть побачити, за якими сузір’ями орієнтувалися, прокладаючи шлях морем, давні греки, чим вони ласували, як виглядали типові давньогрецькі поліси, а як – військові кораблі-трієри. Тут є навіть карта, яка показує, який шлях довелося подолати героям книги, аби дістатися з Мілета до Тіри. Всі ілюстрації виконані в одному стилі, тож виглядають вони цілісно, допомагаючи маленьким читачам пізнавати світ і дізнаватися нову інформацію невимушено.
«Кісточка оливи» належить до того типу книжок, які призначені для спільного читання, а ще (обов’язково!) для розглядання й обговорення дорослими і дітьми.
Події у сфері державних бібліотечних закупівель у 2020 році розгортаються за принципом американських гірок. Спершу на закупівлі в держбюджеті було виділено 28,5 мільйонів гривень – найменшу за останні п’ять років суму (для прикладу, у 2016 році ця цифра становила 40 мільйонів, у 2018 – 114,4 мільйона, а торік – 85,6 мільйона). Потім витрати на культурну галузь опинилися під загрозою суттєвого скорочення через пандемію. Після протестів активної частини суспільства бюджетні зміни таки відбулися, однак стали не такими кардинальними, як очікувалося. Втім, остаточна сума, яку заплановано виділити на придбання книжкової продукції для поповнення бібліотечних фондів, досі не затверджена Міністерством культури та інформаційної політики.
Змін зазнавала і концепція цьогорічних закупівель. До перегляду бюджету УІК планував спрямувати ці кошти на один напрямок, визначений пріоритетним, – літературу для дітей шкільного віку (від 6 до 18 років). Втім, у квітні інститут книги вирішив цього року знову провести закупівлі за схемою, використаною торік, коли дитячі, підліткові та дорослі видання розглядає одне коло фахівців.
БараБука неодноразово закликала створити окрему експертну групу для дитячої і підліткової літератури, аби в бібліотеки потрапляли актуальні книжки, а не лише видання шкільної програми чи класичні твори. Ініціатива один раз здійснити закупівлю лише дитячих і підліткових книжок могла б допомогти вирівняти непропорційні закупівлі попередніх років, однак ця ініціатива також потребує детальної розробки. Крім того, вона зустріла цілком передбачений спротив видавців, які працюють винятково або переважно з літературою для дорослих. Віталіна Макарик поспілкувалася з представниками УІК, бібліотек та видавництв і дізналася, що різні учасники цієї галузі очікують від закупівель.
Як могло бути: закупівлі книжок для дітей і підлітків
Глобальним завданням-2020 Український інститут книги обрав збільшення кількості читачів на один мільйон. «Якщо навички читання не розвинути до 18 років, потім це виправити практично неможливо», – переконані в інституті. Це найважливіший аргумент, чому всі кошти спершу вирішили спрямувати саме на потреби наймолодших читачів. Зрозуміло, такі новації викликали дискусії у професійній спільноті – як серед видавців, так і серед бібліотекарів. Окрім обмежень у бюджеті та читацькій аудиторії, були передбачені ще кілька важливих змін.
Що мало змінитися?
Вперше видані твори для дітей шкільного віку – саме за таким критерієм мав відбуватися початковий відбір, тож із переліку були б відсіяні перевидання.
Перевагу отримують конкретні бібліотеки, які вмотивовані працювати по-новому – обліковувати видачу нових книжок, активно популяризувати читання (і насамперед видавничі новинки), проводити різноманітні масові заходи для розширення читацького кола, і готові представити план роботи. Звісно, перевагу мали б ті бібліотеки, які працюють із відповідною читацькою аудиторією – дітьми та підлітками. В інтерв’ю виданню «Лівий берег» директорка УІКу Олександра Коваль спрогнозувала, що таким чином вдасться охопити орієнтовно 500 бібліотек, у які можна буде спрямувати по 200–300 новинок.
Список конкретних найменувань формують бібліотеки й експерти. Перші мали б сформувати запити на видання, з якими бажають працювати, орієнтуючись, зокрема, на інтереси читачів. Експертна рада Інституту при відборі зважала б на ряд критеріїв: відповідність читацькій аудиторії, якість та редагування, сприяння розвитку української мови, національної культури, засвоєння найкращих зразків світової літератури, поліграфічна якість та рівень видавничої підготовки з урахуванням вимог адресатів, естетичність оформлення і якість виготовлення книжкової продукції, її придатність до інтенсивного використання в бібліотечних умовах.
До складу Експертної ради мали увійти літературознавці, літкритики, книжкові оглядачі, журналісти та блоґери, працівники установ у сфері культури та книгорозповсюдження, освітяни, науковці, фахівці бібліотечної справи, чия публічна активність добре відома в Україні та чия кваліфікація й професійний досвід дозволяють якісно оцінити літературу для дітей шкільного віку.
Для доставки книжок безпосередньо у бібліотеки планували залучити логістичну компанію, а книгозбірні, охоплені програмою бібліотечних закупівель, публічно звітуватимуть про використання одержаних книжок та власну активність. Увесь цей комплекс заходів, як очікували в УІКу, допоміг би популяризувати українські публічні бібліотеки, зробити їх більш привабливими й відвідуваними, а також заохотити активні бібліотеки.
Як буде?
«Рішення Міністерства культури та інформаційної політики – забезпечити новими виданнями всі читацькі адреси. Тому купуватимемо літературу як для дорослих, так і для дітей, – каже керівник відділу підтримки книговидання Українського інституту книги Юрій Марченко. – Комплектуватимуть близько 700 публічних бібліотек у регіонах – тих, які визначать обласні бібліотеки та затвердять управління культури. Очікуємо відібрати для цього кількасот видань. Цим займатимуться три експертні групи за напрямками «дитяча література», «доросла художня література» та «нонфікшн».
Тож можна сказати, що процес бібліотечних закупівель відбуватиметься майже за тією ж схемою, що й у попередні роки. Ймовірно, загальний бюджет, виділений на поповнення бібліотечних фондів, буде дещо більшим, ніж планувалося на початку року, адже УІК поставив на паузу ряд інших програм. Однак остаточна цифра поки що не затверджена, отже, говорити про неї рано. Як і про те, чи буде виділена певна квота на відсоток у всьому переліку рекомендованої літератури саме для дитячих видань.
Утім є шанс, що до ідеї закупівлі суто літератури для дітей та підлітків та активної ролі в цьому процесі самих бібліотек можуть повернутися в наступні роки, тому ми поцікавилися думою різних учасників галузі щодо цієї моделі закупівель.
Що кажуть видавці…
«Не думаю, що тепер такий підхід справедливий. Адже насамперед він вносить розкол всередині видавничої спільноти. Зараз першочергово потрібно рятувати видавців, а не бібліотеки. Бо бібліотеки – то державна система бюджетування. А переважна більшість видавців – то приватний бізнес, із усіма можливими ризиками для власника. І якщо якісь видавництва дорослої літератури не отримають підтримки у формі закупівлі, то можуть просто не вижити. У першу чергу ідеться про дрібних і середніх видавців. Тому зараз потрібна пропорційна до масштабу підтримка всіх», – зауважує Мар’яна Савка, головна редакторка «Видавництва Старого Лева», у видавничому портфелі якого є і доросла, і дитяча література.
«Вважаю що для бібліотек потрібна і дитяча, і підліткова, і художня, і нон-фікшн література. Тому підхід, де є три групи експертів, що оцінюють відповідну категорію літератури, принципово вважаю правильним. Інше питання, що цих коштів недостатньо, враховуючи ситуацію з падінням видавничої галузі. І коли мало коштів, звичайно пріоритет треба віддавати дитячій та підлітковій літературі», – каже генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов.
Підхід, коли дорослі і дитячі видання «змагаються» за те, щоб потрапити до бібліотечних фондів у рамках одних закупівель, може негативно вплинути на останні. Це відчувають, зокрема, «малі» видавці дитліту. Видавництво «Крокус», яке з’явилося торік і до «Книжкового Арсеналу» мало ряд дитячих новинок, одразу подало заявки на участь у програмі. Утім, жодне видання «Крокуса», навіть включені до списку рекомендованої літератури для позакласного читання книжки Марії Парр, не набрало необхідної кількості експертних голосів. «Дитячі книжки мають вибирати люди, які професійно займаються саме дитячою літературою, тоді б, я впевнена, що шансів потрапити до бібліотек було б більше у книжок Марії Парр або Руне Белсвіка, ніж у міні-енциклопедій про динозаврів, метеликів і коней», – зауважує Наргіс Гафурова, співзасновниця видавництва «Крокус». Цього року їхнє видавництво теж подаватиме заявки на участь у бібліотечних закупівлях, однак, зізнається, – без особливої надії на успіх.
Малим дитячим видавництвам буває важко пробитися не тільки між «дорослими», а й між тими «важковаговиками», які щороку видають до сотні найменувань літератури. Утім, шанси таки є, зізнається директорка видавництва «Маміно» Юлія Кузнєцова. Власне, торік їм це вдалося. «Однак багатьом дуже потрібним сучасним книжкам наших колег це не вдалося, натомість бібліотеки отримали сотий наклад «Пеппі Довгопанчохи» або декілька різних «Маленьких принців», – зауважує вона.
Повну відсутність у програмі закупівель «дорослих» книжок вважає негативною тенденцією і «дитячий» видавець, колишній головний редактор «Фонтану казок» Іван Андрусяк. Через пов’язані з карантином фінансові труднощі видавництво призупинило видання нових книжок на невизначений час. «Коли йдеться про таку суспільно важливу річ, як читання, принцип “або – або” не працює. Працює лише принцип “і – і”», – підкреслює він.
«Однак заради справедливості слід завважити, що в ході попередніх тендерів література для дітей була дискримінована, – переконаний Іван Андрусяк. – Передовсім тому, що у складі експертів УІК, які робили вибір, категорично переважали серйозні, поважні люди, висококласні “дорослі” фахівці, які насправді на дитячій літературі не знаються, потреб читача-дитини не розуміють, ба навіть у дитячих бібліотеках ні разу в житті не бували. Вони передовсім і понавибирали те, що “десь колись краєм вуха чули” – світову класику, розкручені бренди, – натомість актуальні сучасні книжки українських авторів, головно ті, в героях яких сучасна українська дитина може впізнати себе, нерідко залишалися “за бортом”. Причому навіть ті книжки, які включені у програму НУШ, які отримали відзнаки престижних вітчизняних і міжнародних конкурсів і рейтингів! Тому не лише логічно і справедливо, а й конче необхідно було б зараз спробувати це виправити і провести цього року “дитячий” тендер, допустивши до участі в ньому й ті книжки з попередніх років, які були несправедливо “зарізані” “дорослими” експертами».
При винятково «дитячо-підліткових» закупівлях дискримінованими виявляються і дорослі читачі – ті ж самі батьки, які мали б радити своїм дітям літературу чи показувати позитивний приклад читання, каже видавчиня Анетта Антоненко: «Справді, можна навчити/привчити читати, але якщо це відбувається не системно і не підтримується новими модними книжками, то звичка “забувається”».
Із нею погоджується співзасновник видавництва «Нора-друк» Микола Кравченко. Він, хоча й підтримує принцип постачання закуплених книжок в «активні» бібліотеки, нагадує про ще одну їхню функцію – соціальну: «Суттєвий відсоток відвідувачів бібліотек складають пенсіонери, які не можуть собі дозволити купувати новинки. Тож таким рішенням буде обмежено їхній доступ до нових книжок, нехай навіть у тій незначній кількості бібліотек із 15 тисяч, куди потраплять ці видання».
…і що видавці пропонують.
Наразі ідеального варіанту, який задовольнив би всіх, не знайшли, саме тому й УІК, й основні учасники книжкового ринку, і бібліотекарі думають над різними варіантами. У видавців уже є кілька ідей.
«Звичайно, було б дуже добре, якби для дитячих книжок був окремий конкурс, експертна рада, до складу якої входили б фахівці саме в дитячій літературі, та в експертів було б більше часу вивчити всі пропозиції, вибрати з хорошого найкраще. Але поки ці мрії, мабуть, потрібно відкласти до кращих часів. Зараз нам всім потрібно вижити», – каже Наргіс Гафурова. Із нею погоджується і Юлія Кузнєцова: «Для дитліту та дорослої літератури потрібні окремі відбори й окремий склад експертної ради. Фахівці дитліту мають розумітися не лише на суто літературі, а й на психології відповідної вікової аудиторії, знати сучасні тенденції в дитячій літературі. Дитячі книжки – це не лише про текст».
Віктор Круглов радить скористатися для бібліотечних закупівель підходом, який діє при замовлення шкільних підручників: «Я прихильник відкритої системи, коли бібліотеки самостійно вибирають потрібні їм книжки. Книжки, що набрали найбільшу кількість голосів, ідуть до друку. Тобто кожен регіон краще знає, що саме їм потрібно, які бібліотечні фонди потрібно оновлювати. Аналогічна система вже працює під час відбору підручників: видавці розміщають оригінал макети майбутніх підручників – а школи, педагогічні колективи самостійно вибирають книжки онлайн. Ідеальна система для вибору книжок навіть під час карантину. І це реально створити вже наступного року».
Іван Андрусяк пропонує, аби УІК як орган, який провадить державну політику з популяризації книги і якому видавці довіряють, щороку проводив два паралельні тендери із закупівлі книжок для бібліотек – «дорослий» і «дитячий»; і щоб із компетентних фахівців кожної галузі формувалися, відповідно, дві експертні ради; і щоб «дитяча» рада не впливала на «дорослий» вибір, а «доросла» – на «дитячий»: «Якщо подібне змагатиметься з подібним, буде справедливо і ніхто не матиме підстав для нарікань».
Микола Кравченко з «Нора-друк» пропонує таку схему:
– Одночасно з оголошенням відбору півтисячі бібліотек, які отримають нові книжки за Програмою 2020 року, було б логічно зібрати Перелік новинок видань від усіх видавців без обмеження тематики та жанрів і отримати експертне їх рейтингування.
– Розділити закладену в бюджеті суму на кількість бібліотек, які відібрані для поповнення фондів, і дати можливість кожній із них закупити на неї книжок із Переліку з урахуванням експертного рейтингу.
Чи готові до таких змін бібліотеки
Львівська обласна бібліотека для дітей належить до «активних» книгозбірень: новинки тут не залежуються, а промоції приділяють дуже багато уваги. Дні народження книжок, письменників, зустрічі з ними, презентації, книжкові прем’єри, навіть читання рукописів ще не виданих книжок! Книжки, варті обговорення і промоції (а в бібліотеці намагаються відбирати для поповнення фонду саме такі) бібліотекарі одразу «пускають в роботу»: наймолодші пробують першу книжку на свій перший зуб у клубі для немовлят «Леопузики», любителі голосного читання можуть почути і обговорити новинки в «Левцевій читальні», в майстерні «Мальована книга» створюються власні ілюстрації до книжок, а в лабораторії «Магія 3D» – власноруч виготовляються 3D фігурки літературних героїв… Бібліотека використовує всі сучасні інструменти для промоції читання – книгоманські конкурси, квести, ночі в бібліотеках тощо.
Її директорка Лариса Лугова до потенційних закупівель лише дитячих і підліткових книжок ставиться позитивно. Вважає, позаяк фінансування цього року доволі скромне, то нехай новинки насамперед прийдуть до дітей. «Читач починається в дитинстві. Справді, приклад батьків і дорослих, що читають, дуже важливий, але не завжди читачами стають саме в родині. Величезну роль у вихованні звички до читання відіграють і бібліотеки. Активні бібліотеки, які активно працюють із дітьми і промоціюють читання і книгу».
Не так однозначно сприймає ситуацію директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтваТетяна Пилипець. Так, каже, розвивати читацькі звички змалечку – це надважливо, але дитяча література активніше доходить до читача, аніж будь-яка інша за віковою цільовою аудиторією. «У бібліотеках, особливо спеціалізованих, дитяча література тепер представлена на дуже хорошому рівні. І вони як мінімум три-чотири роки можуть цікаво працювати з цими книжками, які вже мають. Дитина до 8–9 років, якщо вона не є активним читачем, учасником книгоманських програм, не женеться за новинками, за свіжими назвами. Керується радше загальними трендами, цікавими для неї темами і тим, що на цю тему може підібрати бібліотекар, порадити бабусі-дідусі, вчителі чи інші дорослі керівники читання. Ця книжка може не бути 2020 року, для дитини рік видання цінності не грає. І тут є змога працювати із тим пластом, який уже напрацьований, з українською класикою. Це Сергій Оксеник, Галина Малик, Зірка Мензатюк, Сашко Дерманський, Іван Андрусяк та інші, книжки яких є в достатній кількості в бібліотеках».
Свій заклад, відомий також як «Бібліотека на Ринку», Тетяна Пилипець із колегами розвивають як сучасний простір подій. Тут відбувається багато ексклюзивних літературних заходів, а серед «дорослих» читачів є львівські «селебріті» – письменники, політики, бізнесмени, які також долучаються до популяризації читання. Активно співпрацюють із місцевим бізнесом і завдяки спонсорській підтримці мають змогу регулярно поповнювати фонди. Директорка бібліотеки не сумнівається, що їхній заклад, який також належить до «активних», має усі шанси увійти до переліку тих півтисячі, які отримають поповнення бібліотечних фондів. Але не певна, чи є сенс боротися в цій площині.
Що читатиме молодь?
Серед тих, на кого новація може мати негативний вплив, найбільш непроста читацька аудиторія – підлітки. «Якраз вони й потребують особливої уваги до їхніх читацьких смаків, – зауважує Тетяна Пилипець. – Якщо дітям бабусі-дідусі, хрещені й інші родичі при кожному святі дарують книжки, то років із 12–13 роблять це лише за умови, що дитина явно зацікавлена у читанні. З моїх спостережень і зі статистики видачі книжок можу сказати, що підлітки люблять жанрову літературу. Але зазвичай молодій людині, яка себе сама іще не забезпечує і любить читати жахастики чи фентезі, батьки таких книжок не куплять. Це буде або читання в інтернеті, або позичання у друзів, або в бібліотеці».
Тому новинки українського чи світового young adult’у, які не будуть належним чином промарковані (а це, наприклад, романи популярного молодіжного автора Джона Гріна або того ж Макса Кідрука, якого люблять читати підлітки), можуть не потрапити в діапазон «від 6 до 18», а відтак – і на полиці бібліотек. І тут уже залежить від того, чим керуватиметься Експертна рада – формальними маркерами («видання для середнього та старшого шкільного віку», як це практикують більшість видавництв, віковими обмежувачами «10+», «16+», як це роблять, наприклад, «Ранок», «Академія» чи «Книголав») чи актуальної інтересами й трендами підлітків-читачів.
***
Навіть якби суто «дорослі» бібліотеки й лишилися без підтримки з держбюджету, це зовсім не значить, що вони не отримали б нових книжок: можливості для поповнення фондів залишаються. Найперше – це місцеві програми. Так, наприклад, Львів у міському бюджеті заклав 2,5 мільйона гривень на придбання нових книжок, оргтехніки та меблів у бібліотеки, Харків – 3,8 мільйона (звісно, левова частка витрат припадає на комп’ютерну техніку та устаткування, але й на оновлення фондів дещо піде). Часто публічні бібліотеки створюють мережу друзів та партнерів із числа видавців, представників великих компаній, локального бізнесу, громадських організацій і місцевих політиків, яка дає змогу на взаємовигідних умовах залучати спонсорів для придбання нових видань. Тож навіть в умовах обмежень надія і для них є.
