Книжка «Хрангели» Ніки Ініної вперше з’явилася у 2010 році російською. Дебют київської письменниці ніби й удався – принаймні тираж розійшовся швидко, видання потрапило до бібліотек. Водночас в інформаційному потоці книжка загубилася, не прозвучала, як на те заслуговувала. Тож нове українськомовне видання стало другою спробою «Хрангелів» увірватися в контекст.
Книжку рясно ілюстровано графічними синьо-сірими рисунками, які зображують красивих жінок і чоловіків із крилами – хрангелів, а ще підлітків – також учасників історії, до того ж аж ніяк не другорядних! Третю групу дійових осіб і третій пласт оповіді – темнонів (злі сили) – художники малювали без охоти, тому їх на сторінках небагато. Ну й добре, огидні вони, ті темнони…
Як бачите, дія розгортається одразу в трьох світах: хрангелів, темнонів та в нашому з вами сучасному світі. Темнони й хрангели змагаються за людські душі: одні намагаються зробити людей лихими, а інші, відповідно, – уберегти від помилок, залишити душі чистими. При цьому прямо впливати на людей ні ті, ні інші не здатні. Загалом схоже на класичну модель християнської світобудови. А ось цікавинок додають елементи офісної історії, коли зовні організації темнонів та хрангелів скидаються на великі корпорації чи фірми. Треба сказати, що Ніка Ініна – псевдонім, а головне поле діяльності письменниці – це робота за фахом економіста. Очевидно, основна професія тут неабияк стала в пригоді.
Про стосунки в дорослому колективі хрангелів читати весело, про засідання «рад директорів» світлих та інтриги правління темних – цікаво. З одного боку, може, для дітей це й не найкраще читво, а з іншого – не так давно чимало школярів стежило за подіями типового офісного серіалу «Не народися вродливою » і, здається, отримувало від цього задоволення. Можна згадати і якісніший продукт – «Понеділок починається в суботу» Стругацьких. Цей твір і сьогодні популярний серед дітей та підлітків, свідченням чого є видання українського перекладу.
Тут хотілося б зазначити, що саме опису колективів однодумців та їх діяльності в нас і бракує, і не тільки в дитячій літературі. Й розробка цієї ідеї – великий плюс авторці «Хрангелів».
«[Форкотуха] була чудовим хрангелом, чиє призначення – підтримувати, оберігати, охороняти довірених йому дітей. Навівати їм гарні сни. Бути поруч, коли дитині боляче. Або просто сумно. Або коли в темряві ввижаються якісь жахливі істоти, і навіть маму покликати страшно…»
Звісно, робота хрангелів – це тільки частина історії. Поза тим є оповідь про їхніх підопічних – дітей та підлітків, які опиняються разом на острові, у таборі для вундеркіндів. Ці дітлахи особливі: хтось гарно співає, хтось має хист до хімії, хтось – блискучий ковзаняр. Саме так вони всі збираються з різних країн та континентів (зокрема й з України), щоб розважатися й спілкуватися, але…
Але в цей час у світі простих людей відбувається щось дивне – серед підлітків шириться пошесть злоби, ненависті, ігнорування та розбещеності. І навіть хрангели не можуть її зупинити. Йдеться про вірус, який вразив людство, а точніше, найвразливішу його частину – дітей. Зрозуміло, що стоять за цим темнони, але як їм вдалося це зробити і як порятувати малечу од вірусу? На перше запитання відповісти дуже легко. Уявіть себе дорослою людиною і назвіть перший, найочевидніший варіант – він і буде правильним. У кінці книжки авторка подасть його як сенсацію, звісно. До речі, це їй великий мінус – таке стереотипне мислення.
На друге запитання відповідати складніше й цікавіше. Для цього треба читати книжку. А читати є що – через підступи темнонів діти в таборі вундеркіндів опиняються на острові, ізольовані від зовнішнього світу, самі, без дорослих, з обмеженим ресурсом їжі… Нічого не нагадує? Якщо ви пригадали «Володаря мух» Ґолдінґа, одразу про це забудьте. Дітлахи, які опинилися на острові, усі як один співчутливі, чемні, виховані, справедливі, людяні й загалом ідеальні.
Головним конфліктом перебування ватаги неповнолітніх на клаптику землі є брак будь-яких конфліктів. Діти допомагають одне одному, закохуються, знаходять друзів, жартують, разом працюють, підтримують менших… Жалюгідні спроби посваритися гасяться надприродною мудрістю малих героїв. Проблеми, які згодом таки намалюються (не скажу, які саме), матимуть зовнішнє походження. Не дивно, що саме ці дітлахи покликані врятувати однолітків од вірусу агресії. Це, між іншим, своєрідне переосмислення біблійного сюжету про тридцятьох праведників, і воно подане ненав’язливо й досить цікаво, тож каші не псує, але…
Є у книжці й фінальна битва, і жертовність, і сміливі рішення. Читво захопливе й сучасне, заслуговує, щоб про нього говорили, а може, й читали. Та не обійшлося, на жаль, і без негативних вражень. Зокрема, у вихідних даних книжки не вказано перекладача, що було б логічно, адже авторка писала російською. Можливо, Ніка Ініна сама працювала й над українським текстом, тоді зрозуміло, чому на сторінки проскочили ляпи на кшталт «ангелів-хоронителів», «обійняти місце», «грати з однолітками», «шестірка», «дібратись»… На жаль, до таких речей ми вже звикаємо. Особливо прикро, що редактори пропустили такі «блішки», сумлінно повиправлявши в дусі сучасного тренду приголосні на голосні у словах «уважати», «увічливий» тощо.
Але це дрібниці, прискіпування. Головне, що доки читаєш книжку, встигаєш і хрангелів полюбити, і з дітьми роззнайомитися (а їх там багатенько!). Тож обіцяне продовження історії також матиме своїх читачів, і мене зокрема.
Лис на ім’я Вертихвіст уперше з’явився у збірці різдвяних казок та оповідань «Різдвяна чудасія» («Братське», 2010). Оповіданнячко «Капосне Різдво» можна знайти вже в тій строкатій компанії святочних історій, настроєвих замальовок і казок на різдвяну тему. Який лис колоритний вийшов у молодої письменниці! Трохи егоїстичний, але совісний, зухвалий, але милий, небезпечний, але кумедний. Одне слово, його не можна назвати однозначно позитивним героєм, а це ознака вдалого авторського ходу в усі часи: починаючи Пеппі Довгапанчохою і закінчуючи Шреком. Тож не дивно, що такий оригінальний і самовпевнений персонаж перестрибнув із коротенького оповіданнячка в цілу казкову повість. І був би то не Вертихвіст, якби твір мав іншу назву…
Казкова історія про те, як лис за допомогою магії повернув дітям свято, виросла. Тепер герой ставить собі за мету оживити зрубану ялинку. Завдання не з легких, навіть для тих, хто володіє чарами. Мабуть, саме тому видавці й більшість рецензентів характеризують цю історію як «еко-казку». Звісно, зайвий раз нагадати про проблему вирубування лісів, нераціональне використання ялинок напередодні новорічних свят – це дуже важливо. Але гляньмо ще ближче…
«Жив собі лис Вертихвіст, чарівник. Щоб лихий, то ні, а тільки капосний трохи»
Мотив оживлення ялинки як алегорія воскресіння виявляється вкоріненим у християнській традиції. До того ж так невимушено й ненав’язливо, що не викличе заперечень навіть в атеїстів. Прадавня лисяча магія, потрібна для воскресіння дерева, таки виявляється прадавньою – якщо невинний постраждає за гріхи винних… Тут вам і Клайв Стейплз Льюїс, і Джоан Кетлін Ролінґ, але зовсім інакше й по-своєму принадно.
Звісно, це серйозна історія, у кульмінації дуже зворушлива, але насамперед вона все ж капосна. Чого варте, наприклад, перевиховання прискіпливої вчительки, яку лис змушує покататися на санчатах. Чи ігри з дітьми, які вчаться в героя дружити… Зимові пригоди нікого не залишать байдужим, це вже точно.
До речі, дуже важливо, що святкування Нового року вплітається авторкою у Різдвяні святки, а звичай ставити ялинку повертає свою первісну прив’язку до Різдва. Адже саме Різдвяним дивом є оживлення дерева, і не просто оживлення – перетворення його на казкову істоту. Почекаймо, чи не народяться згодом нові історії про Вертихвоста і його подругу-ялинку. Думаю, всім, хто встиг прочитати книжку, дуже цього хочеться.
Окремо треба зазначити, що видання ще й дуже гарне. Кольорові малюнки Надії Каламєєць створюють із текстом органічну цілість, а яскрава палітурка аж просить узяти книжку в руки. А чи підкласти під ялинку чи в панчоху – тим паче формат видання для цього зручний.
Доки підлітковий сегмент дитячої літератури зостається в нас на диво нерозвинутим, поява будь-якої нової повісті, адресованої підліткам, не має лишатися без уваги. Не має, але – залишається. Дарма що тираж повісті, про яку йтиме мова, чи не найбільший серед усіх «друзів-суперників».
Повість «Останнє літо дитинства» побачила світ завдяки сміливому рішенню журналу для юнацтва «Однокласник» відродити забутий жанр «роману з продовженням». От і цього року щомісяця на сторінках видання виходило по розділу історії від Ольги Купріян. Не можу судити про успіх чи неуспіх такого експерименту, невідомо, наскільки він позначився на продажах журналу. Однак, враховуючи, що на «Однокласник» часто-густо підписані шкільні бібліотеки, дітям дали шанс прочитати щось нетипове й виразно їм адресоване.
Сюжет повісті обертається довкола дев’ятикласниці Людмили на прізвисько Мілка. Дівчисько це наївне, хоча й не дурне, не доросле, але вже й не мале. Має вірну подругу Таньку, нещодавно знайшла собі хлопця, а також друга за листуванням – колишнього однокласника з Москви. За авторським задумом, Мілка впродовж повісті «виростає», позбувається егоїзму, багатьох ілюзій та починає більше цінувати друзів і рідних. Відбувається цей процес, який старші називають «дорослішанням», дуже органічно й поступово, місяць за місяцем – тобто розділ за розділом. Але не просто так, а під впливом проблем великих і малих, таких, з якими нерідко стикаються старшокласники в наші дні.
«Вставати зараз аж ніяк не можна було. Мілці снився той самий сон. Той, де Богдан нарешті зважився покласти ліву руку на її праву грудь, а потім праву руку – на ліву грудь»
Перше кохання, з яким не знаєш як бути, а тут ще й подруга завалює іспити (невже в наш час іще лишають когось на другий рік?), а тоді ганьбиться на ввесь райцентр на дискотеці, приїздить кльовий друг за листуванням, батьки розлучаються… На щастя, проблеми ці зринають не одразу гамузом, а по черзі, тому кожну з них більш-менш ретельно пропрацьовано. Знову-таки – дяка формату, який вимагав від авторки в кожному розділі давати квазіісторію.
З іншого боку, формат журнальної публікації страшенно незручний. Надто швидко треба розвивати сюжетні лінії, надто багато тримати в голові, щоб нічого не пропустити. Ну й, звісно, потрібно якось «зачепити» читача, який гортає знічев’я кольорові сторінки й між матеріалом про Анджеліну Джолі та «10 секретами стрункої фігури» натрапляє на розділ повісті. Мабуть, лише тому вже з перших сторінок авторка мусить розповісти про розмір станика героїні, дату її перших місячних та описати справжній еротичний сон.
Письменниця не цурається не лише гострих соціальних тем, а й питань, пов’язаних зі статевим дозріванням. Перший французький поцілунок чи вибір спокусливого одягу, та й усі такого штибу деталі, на перший погляд, можуть здатися «заманухою» для цільової аудиторії. Однак авторка використовує їх і для інших цілей – приміром, коли хоче показати, що щира дружба іноді цінніша за взаємний статевий потяг. Московський Сашко-Алекс, приміром, був значно щасливішим, доки дружив із Мілкою, аніж коли вирішив спокусити її найкращу подругу…
Майстерно показано, як Мілка долає проблему розлучення батьків. Це особливо хочеться відзначити після «виросту – уб’ю» з «Не такого» Сергія Гридіна. Дівчинка вчиться жити по-новому, і, хоча й зі скрипом, – їй це вдається.
Отже, в основі лежить історія Мілки, але довкола є ще й інші діти, її однокласники. Повість дещо нагадує «Клас пані Чайки» Малґожати-Кароліни Пекарської, де у класі точаться баталії не на жарт, розбиваються і з’єднуються закохані пари, триває боротьба за високі оцінки та визнання однолітків… Однак у польської письменниці вже до середини книжки читач знає весь клас, хто кого любить, із ким дружить… Тут же «різкість» зникає вже за кілька кроків від Мілки. Очевидно, злий жарт того ж таки формату…
Хоча цікаво було б прочитати про мовчазного Толіка, закоханого в Мілку по вуха, який з’являється хіба в кількох епізодах, чи про Оксану, яка розсилає однокласникам Вконтакті заклики до бойкоту невгодних їй людей, а то й зводить відверті наклепи, плетучи тенета інтриг, чи про Ліду, посестру Толіка… Напевне, варто сподіватися на продовження саги!
Цікаво, що повість має кілька оповідачів. Насамперед це закадровий голос, який описує Мілчине життя. Цьому голосу, що належить Ользі Купріян, вдається «не розказати, а показати» переживання дівчинки, ненав’язливо наштовхнути на висновки читача. Втім, авторка, мабуть, не впевнена, чи зуміла вона досягти такого ефекту, тому вводить ще й оповідача-кімнату, наділивши здатністю мислити й аналізувати чи то приміщення, де живе Мілка, чи то її домовичка. Загалом це не дратує, хіба коли «кімната» розжовує читачу й так зрозумілі з попереднього розділу речі або ж заповнює білі плями важливої для сприйняття інформації, яких авторка не зуміла «розфарбувати» в сюжеті. Третє джерело, з якого читач дізнається про події повісті, – це Живий Журнал дівчинки. На певному етапі він видається зайвим. Хіба що у продовженні у френди до Мілки «постукає» таємничий залицяльник…
Услід за підлітковою серією «ВСЛ» подібну анонсувало й видавництво «Дискурсус». Тенденція надзвичайно позитивна, тим паче, що підліткових книжок українським читачам справді бракує. Цікаво, втім, що «Майже дорослі» «ВСЛ» – це реалістична проза про сучасних підлітків, а ось «Дискурсус» поки видає тексти з виразно казковим і містичним забарвленням. Не виняток і нова книжка молодої письменниці Галини Рис.
Галина Рис (відома ще як авторка дитячої книжки «Подорож до Котанії») в одному зі своїх інтерв’ю наголошує, що основою для створення «Намалюй мене пташкою» став її власний щоденник. Його дівчина вела у старших класах школи, і записи неабияк допомогли їй, уже старшій, відтворити переживання абітурієнтки та першокурсниці. У мережі також можна знайти відгуки однокурсників Галини, які зауважують схожість деяких епізодів повісті з реальним навчанням у їхній alma mater.
«На вітрині поміж іншої періодики полискував глянцевий журнал “Допомога абітурієнтові”, і я схопилася за нього, як за рятівне коло»
Ці речі, про які в рецензії можна б і не згадувати, насправді яскраво свідчать на користь тексту. (Скільки разів доводилося чути про «хворобу» молодих авторів, чиє письмо втрачає «вогник», щойно вони виходять за межі власного досвіду). Мабуть, тому, що Галина Рис писала, спираючись на справжні враження молодої дівчини – тобто власні – тому вийшло дуже достовірно. Тут і розпач відмінниці, яка пролетіла повз улюблену спеціальність, і бажання підлітка жити незалежним життям, і звичні проблеми з житлом, підробітком та велетенськими обсягами домашніх завдань. Звісно, цього всього не досить, щоб принадити вибагливого читача, потрібна історія, наскрізна ідея, щось особливе…
Наприклад, павичевий хвіст у ректора. Адже виш у місті Кондор не простий. Це Академія літання імені Пір’їни. Тут студенти навчаються літати, співати й плавати, а викладачі – справжні птахолюди з рисами різних пташок. Узагалі світ, створений Галиною Рис, дуже подібний до нашого з вами, ось тільки в ньому деякі люди здатні перетворюватися на пташок. Саме цей фентезійний мотив спростив авторці роботу з досягненням правдоподібності й у той же час дав змогу ввести в оповідь казково-містичну історію – смертельно небезпечне створення магічної книги, до якого залучили головну героїню її викладачі.
Одразу хочу сказати, що загалом мої читацькі враження про повість доволі прохолодні. Насамперед через те, що письменниця віддає перевагу описам перед діалогами. Читати про те, що хтось про щось говорив, завжди нудніше, ніж спостерігати власне розмову. Крім того, є проблема із сюжетом. Описи митарств першокурсниці достовірні, але не мають у собі інтриги. А ось магічна складова містить інтригу, але… не цікава. Не особлива, не вигадлива, не оригінальна. На жаль.
Але це враження перебиває цікаве рішення по-іншому описати студентське життя. Адже вся книжка – це алегорична розповідь про нього. Пташині риси характеризують різні типи викладачів вищої школи: у когось пишний хвіст, у когось дзьоб хижий, той літати розучився, бо не має кіля. Загалом навчальний заклад, у якому вчать літати, – одна велика алегорія. Здобуття знання означає для абітурієнта відрощування крил, усе досить прозоро. А найвеселіше для всіх колишніх студентів – читати про стосунки головної героїні з викладачкою Сереною, яка підбиває дівчину на переписування магічної книги. Це дотепний та іносказальницьки правдивий опис взаємин студента і його наукового керівника! А «магічна книга», відповідно, – курсова чи дипломна робота.
Отже, маємо написану про не надто товариську першокурсницю історію, адресовану старшим школярам. Думаю, їм цікаво буде прочитати. Жаль, що власне освітній процес, стосунки з учителями та студентські вечірки переважно лишаються за бортом, здебільшого доводиться читати про переживання окремо взятої дівчини. Казковий антураж у повісті не становить особливої цінності, але й не напружує. Чи можна було обійтися без нього? Можна. Але це була б зовсім інша книжка. І, можливо, я її навіть не дочитав би.
Дитячі книжки відомого автора детективів Андрія Кокотюхи здобули чимало схвальних та помірковано прихильних відгуків. Я сам не раз схвально відгукувався і про серію видавництва «Грані-Т» «Дивний детектив», і про детективні історії, які видавала «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Отож, певно, мушу висловити і неприємні думки про найновішу дитячу книжку знаного автора.
Третя книжка детективної серії переносить наших героїв – Данила, Богдана, Галку та її страуса – у Чорноморський Крим. Нудний відпочинок на морі обертається новими пригодами і таємницями, серед яких спроба викрасти страуса і пошук невідомого морського чудовиська – не найкарколомніші. В основі сюжету пошук скарбу, затопленого разом із першим українським військовим підводним човном «Сомом» після поразки визвольних змагань 1917–1921 років. Саме цей скарб і доведеться шукати трьом друзям із місцевим хлопчаком Павкою. Допоможе їм у цьому божевільний український вчений, а завадити спробує адмірал Союзов (назвав прізвище – і далі можеш нічого не пояснювати).
…Що засмучує, то це опис стосунків між героями-підлітками
Власне детектив, продовження популярної серії, вдався. Гонитви й стрілянина у комплекті. Кульмінація із трагічною смертю – теж. Хоча навіть у цьому складнику відчувається певна штучність, адже читача позбавлено можливості робити свої здогади. Скажімо, чудовий вірш авторства Жадана, який має підказати героям, де шукати скарб, побудовано на деталях місцевості, яких у книжці не описано. Тож читачеві доводиться цілком покластися на героїв, які можуть покрутити головою і побачити церкву на скелі чи ще якісь прикмети, зашифровані в посланні. Взагалі, шифрування за допомогою віршів у цій серії стається вже втретє і трохи приїдається. У першій книжці «Таємниця козацького скарбу» воно принаймні було оригінальним…
А ось що засмучує, то це опис стосунків між героями-підлітками. Здавалося, складник підліткової повісті, помітний у серії «Дивний детектив» та обнадійливо окреслений у «Таємниці козацького скарбу», має тут розвинутися… Але цього не стається. По-перше, герої, хоча від першої книги до третьої минає достатньо часу, не розвиваються, не ростуть, як це властиво дітям. Ось Галка, як написано на початку повісті, починає писати вірші й трохи соромиться цього бажання. Далі в тексті вона нічого не пише, ніяк не виявляє свого хисту, і взагалі незрозуміло, навіщо було про це згадувати. Цікаво зображена в першій книжці симпатію Данила та Богдана до Галки у третій книжці вже відсутня взагалі. Ані тобі суперництва, ані бажання сподобатися. Сама Галка з цікавого та самобутнього персонажа перетворюється на атрибут, необхідний для введення в оповідь страуса. Новий герой, Павка, виявляється не таким простим, як здається. Він стає зрадником, але ні причини цього, ні хлопцеві переживання автора не цікавлять і залишаються поза текстом.
Звісно, пригодницька проза може обмежитися лише пригодами. Ідеологічне насичення (ще й таке актуальне) може виправдати вади сюжету. Просто прикро, коли таке стається там, де цілком могла з’явитися цікава і самобутня підліткова повість.
