Заявляю цілком відверто: із гумором в українській дитячій літературі все геть кепсько. Окей, у прозі. А ось у поезії бувають просвіти. Такі, приміром, як у Бедрика чи Дерманського, нова книжка якого просто-таки змусила вашу покірну слугу сміятися до сліз. Бо ж хіба можна спокійно прочитати оці, приміром, куМЕДні рядки:
То хто ж він, Барабака,
Собака Барабака,
Гавкака і кусака,
Співак і мандрівець?
Він пан чи посіпака,
Цей дивний Барабака?
Трудяга чи гуляка?
Тюхтій чи молодець?
Та МЕДМЕДі – морди в МЕДі – Мов МЕДуз набрали в рот – Нас не чують, МЕДитують, МЕДом мастять бутерброд.
Узагалі-то Дерманський-поет був для мене несподіванкою. Так, звісно, із того ж таки «Царства Яблукарства» чи пригод Чудового Чудовиська, де траплялися сякі-такі прикольні віршики, можна було запідозрити, що автор бавиться поезією, але щоб вистачило на цілу книжку – ну, молодець, здивував стареньку Христю! Хоча збиралися ці віршики, очевидячки, довгенько, бо й тематика, і вікове спрямування різниться (певно, підростали донечки, повсякчасні натхненниці багатьох письменників). Тут є і зворушливі й ніжні вірші про зайченятко Довговухокуцохвостика, собаку Барабаку (яка, кажуть, родичка БараБуці) та песика з латочкою на лапці, і дотепи про зелених (бо не стиглих, ясна річ!) крокодилів, і мовні ігри з неправильними словами, від яких малі читачі реготатимуть ого-го. А є довгий-довгий вірш про мамину роботу, який узагалі-то про любов до мами. Чи отакі «ломиязики» (як ломиголовки, тільки для язика, еге ж?):
В містечку Кобиляків Жив-був Без’яків Яків, Та якось у поляків Купив собі двох яків. – Коли я був без яків, Я був Без’яків Яків, Тепер же, – каже Яків, – Якецький буду Яків.
(Тут вочевидь на повну б’є педагогічний талант Сашка Дерманського, який дітлахів і посмішить, і говорити й писати навчить, і про Пізанську вежу та йєті розкаже).
Кожен вірш у збірці «Бигимоти не медмеді» – малесенька завершена сюжетна історія, яку дуже легко уявити, якій охоче поспівчуваєш, із якої щиро посмієшся (назва серії «Добрі вірші» цілком себе виправдовує) і яку обов’язково перечитаєш уголос. Просто тому, що ритм такий – змушує прочитувати вголос раз, другий, третій і вивчати зрештою напам’ять. Тож я не здивуюся, якщо скоро батьки й діти на дитячих майданчиках чи в початкових класах декламуватимуть «ох, МЕДМЕДі! Ви не МЕДні, / Ви смішні, дурні й куМЕДні».
І насамкінець вітаю простір української дитячої книжки з новою цікавезною і свіжою художницею – Любкою Франко. Книжка вийшла оригінальна, некриклива в кольорах, із м’якесенькими акварельними малюнками (виконаними на шовку!) й аж мовби пухнаста. В усякому разі, її хочеться пригорнути, обійняти й поцілувати в «бигимотів» і «медмедів» на палітурці. Чудовий старт і чудове доповнення до віршоМЕДних рядків, від яких у світі стає на кілька десятків хвилин більше сміху.
Досі ще нічого так не заохочувало до читання, як екранізації. І хоч доскіпливі літературні критики радять спочатку читати книжку, а відтак дивитися за нею фільм (оскільки екранізація – це завжди чиєсь прочитання, а не твоє власне), БараБука не раз переконувалася, що після цікавої кінострічки часом хочеться книжку перечитати або ж і вперше прочитати, якщо досі не читали. Далі ми пропонуємо 11 прецікавих екранізацій, знятих за дитячими книжками. Тут ви знайдете фільми на всі смаки – від дотепних пригодницьких до зворушливих любовних.
«Пригоди Паддінгтона» (2014)
Здається, про Паддінгтона уже давно знає весь світ. Уперше цей персонаж з’явився 1958 року, нині книжки про ведмежа, назване на честь приміського вокзалу, видано накладом понад 25 млн примірників і перекладено на понад 30 мов. Знято мультсеріал, а на початку року весь світ, затамувавши дух, чекав на екранізацію суперпопулярних книжок Майкла Бонда. В Україні спеціально до цієї події нарешті переклали серію книжок про ведмежа Паддінгтона (видавництво «Ранок»)! Це весела сімейна історія про те, як одна сім’я «всиновила» скромне ведмежа з Перу і чого це їм коштувало. Купа кумедних ситуацій, британський гумор і чарівний персонаж, якого складно не полюбити.
Для того, щоб полюбити історії про малого Ніколя, не обов’язково бути шанувальником французького гумору. Достатньо просто вміти посміятися… нерідко з себе. Дорослі кумедні й нелогічні, а дитячі пустощі – цілком безневинні, якщо поглянути на них із точки зору дитини. Фільм «Малий Ніколя» і його продовження «Канікули малого Ніколя» (2014) – екранізації однойменних книжок Рене Госсіні й Жан-Жака Сампе, написаних і намальованих у 1950-х рр. у Франції (український переклад Ірини Борисюк доступний у «Махаоні»). Тут зібрано сімейні, шкільні та звичайні хлопчачі (себто з хлопчачого життя) історії, розказані так легко й дотепно, немов це анекдоти.
«Йорґен + Анна = правда» («Щонайсправжнісінька любов») (2011)
Чи знаєте ви, як це – кохати по-справжньому у десять років? Коли всі тільки те й роблять, що кажуть: ти ще занадто для цього мала/малий. Анна, героїня норвезької книжки Вірґіс Йорт «Йорґен + Анна = любов» (український переклад Наталі Іваничук доступний у «Видавництві Старого Лева»), дізнається, що таке кохання тоді, коли до їхнього містечка приїжджає новенький – Йорґен. Це зворушлива й мила історія про кохання на велосипедах, відрізану косу, дитячі легенди, гру «в пляшечку», старшого брата, щоденники й фальшиві любовні листи. Радимо подивитися її й батькам, щоб ніколи не сумніватися, що й у десять можна по-справжньому когось полюбити.
Попри те, що порося – не зовсім типова домашня тваринка, цю історію по-своєму переживав кожен. Історію про дружбу, співчуття й милосердя. Діти з завмиранням серця спостерігатимуть за тим, як мудра павучиха Шарлотта рятуватиме легковажного кабанчика від поїздки до різника. Фільм знято за однойменним дитячим бестселером Елвіна Брукса Вайта (вперше опублікований у 1952 році). З часу виходу й донині книжка незмінно перебуває в топах англомовних мастрідів для дітей. Український переклад побачив світ у «Махаоні» у виконанні Олександра Мокровольського.
«Нескінченна історія» (1984)
Дивно, що така книжка як «Нескінченна історія» Міхаеля Енде спромоглася поки що лише на одну екранізацію. В усякому разі, її варто подивитися бодай заради величезного дракона, що нагадує великого білого пухнастого пса, й вежі зі слонової кості, в якій живе принцеса. Це історія про безмежні можливості дитячої уяви – у якийсь момент саме ти стаєш тим хлопчиком, який читає магічну книжку й має врятувати цілу казкову країну. Фільм у якийсь момент видається й справді «нескінченним», проте фанатам «Володаря перснів» і «Гобіта» це не страшно. Є український переклад Юрка Прохаська, виданий у «Старому Леві».
«Іван Сила» (2013)
На жаль, глядачі не часто мають змогу насолодитися цікавими українськими не те що екранізаціями, а й навіть звичайними художніми фільмами. Тож якщо ви ще не дивилися «Івана Силу», то саме час. Це історія про відомого на весь світ українського атлета Івана Силу на прізвисько «Кротон». У рідному селі його й досі знають як Івана Фірцака, скромного й безвідмовного, попри всі світові титули. Фільм знято за книжкою Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найсильнішої людини світу». Сюжет карколомний, авантюрний – тут є інтриги й переслідування, трюки, від яких захоплює дух, а також дуже проникливі кадри, які змусять всю сім’ю дістати носовички. Окремі вади книжки врівноважує гра акторів, зокрема Віктора Андрієнка, який є також і режисером.
Безсмертна дитяча класика Всеволода Нестайка, на якій виростає вже третє покоління українських читачів. Короткометражна дитяча комедія Самарія Зелікіна за одним із епізодів «Тореадорів із Васюківки». Що це за книжка – розповідати не потрібно? 😉
«Щоденник слабака» (2010–2012)
«Щоденник слабака» – типово американська історія: ідеальна сім’я, старший і молодший брат, реалії життя американського хлопчика, непопулярного у школі, та й загалом геть неідеального. Відеоігри – ось стихія Ґреґа Геффлі і його найкращого друга Роулі. І чим тільки цей геть негероїчний персонаж завоював любов мільйонів дітей по всьому світі? А втім, рейтинги незмінно приберігають місце в читацьких топах для коміксів Джефа Кінні. Торік першу книжку було перекладено українською у видавництві «Країна мрій». Уся серія поки що нараховує дев’ять книжок, екранізацій тим часом зняли вже три.
Коли за фільм береться американський режисер Тім Бартон, слід чекати чогось незвичайного. І, як правило, Джонні Деппа в головних ролях. «Чарлі і шоколадна фабрика» – один із найвідоміших творів культового британського дитячого письменника Роальда Дала (український переклад Віктора Морозова доступний у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). Кожній дитині хочеться дізнатися, що робиться там, за лаштунками шоколадної фабрики. Адже це справжня магія!
«Аліса в Країні Чудес» (2010)
Ще одна робота Тіма Бартона. Цього разу Джонні Депп – у ролі Божевільного Капелюшника, тоді як Аліса – цілком доросла панянка. Решта більш-менш схоже на те, про що писав Льюїс Керролл. Утім, у цього автора парадоксів набереться не на одну екранізацію.
«Кораліна» (2008)
«Кораліна» – єдина анімаційна стрічка в нашому списку екранізацій, до того ж це – жахастик. За основу взято однойменну повість британського письменника Ніла Ґеймана про дівчинку Кораліну Джонс, яка потрапила в паралельний світ із «ідеальними» батьками й правилами, ось тільки щось у цьому світі було не так… Що саме – краще дізнатися разом із молодшими глядачами, адже кожній дитині рано чи пізно хочеться знайти ключик від таємних дверцят, за якими все «краще, ніж тут». Відразу попереджаємо: фінал щасливий, хоча переживати за героїню доведеться 🙂
Любити Київ найкраще пішки. Подовгу ходячи старими вуличками в центрі, розглядаючи нові міські пам’ятники й старі будинки, яких іще не встигли знести. Дивуючись щоразу, як раніше не помічали цього провулка й коли виникло ген-те графіті. Найдужче відчувається любов до міста в теплу пору року, в будень. Найкраще ж прищеплюється така любов із дитинства, особливо ж, якщо вдома є добрий екскурсовод або… якісний путівник. Утім, якщо з екскурсоводом вашому малюкові найімовірніше пощастить, то, вибираючи дитячий путівник Києвом, доведеться помучитися.
Нещодавно мені потрапила на очі книжка києвознавця Михайла Кальницького «Про Київ для дітей та батьків», яка б могла претендувати на роль ґрунтовного путівника столицею. Кальницький – цікавий та обізнаний автор, котрий може розповісти такі деталі про київську минувшину, про які не кожен корінний киянин чув. Маленька поправка: розповісти дорослим. А не дітям, яким начебто адресовано книжку. Адже передбачається, що «для дітей та батьків» у даному випадку – це коли дорослі читають дітям про Київ, і всі дружно обходять усе, про що читають. В ідеалі, у процесі читання. Втім, формат книжки геть розвінчує цю ілюзію. Це велике видання у твердій палітурці, яке геть незручно брати з собою на прогулянку. Путівник – а все свідчить про те, що за жанром книжка Кальницького таки путівник, – видання, яке зручно тримати в руках при пішохідних прогулянках, зручно розгорнути будь-якої миті, щоб побачити, яка споруда перед тобою, книжка, що водночас заміняє мапу й довідник. А якщо цей путівник розраховано на дітей, то важить і підбір інформації, і викладення матеріалу, й верстка, й особливо – оформлення.
«…Передбачається, що «для дітей та батьків» у даному випадку – це коли дорослі читають дітям про Київ, і всі дружно обходять усе, про що читають. В ідеалі, у процесі читання. Втім, формат книжки геть розвінчує цю ілюзію»
Попри те, що автор дібрав цікаву й різнорідну інформацію, з адекватним для дитячого сприйняття викладенням виникли проблеми. Тексти розлогі й часто переобтяжені енциклопедичними знаннями. Звісно, колони – це важлива частина архітектури Києва, проте чи треба присвячувати їм так багато уваги, розписуючи історію їх появи в Україні, а також акцентуючи увагу на видах капітелей? Адже можна було б подати інформацію стисло, у схемах і малюнках, як, зрештою, і багато іншого у книжці. З візуальним вирішенням геть кепсько. Люди на малюнках Олени Малакової мовби примандрували на машині часу з глибоких 1970-х рр. Здається, з собою «кияни з минулого» прихопили одяг, оскільки такого, як намалювала художниця, вже нині не носять ні дорослі, ні діти. В сучасному Києві «прибульців», певно, здивувало б засилля рекламних щитів, які відтворила Малакова. Їх нескладно впізнати на малюнках Бесарабського ринку, де, до слова, таких вивісок уже немає. З версткою також не все в порядку. Кегль шрифту вибрано занадто дрібний для дитячого читання, а сімейні діалоги й узагалі подано у стовпчик, як п’єсу. Але чи багато з нас у молодшій школі любило читати п’єси? Може, варто було підійти творчо й увести, приміром, елементи коміксу? Тим паче, що сюжетна канва книжки, хоч і достатньо простенька, дозволяє це зробити: мама, тато, двоє дітей, які гуляють містом і розмовляють про його історію. Батьки, щоправда, мало схожі на пересічних тата й маму, більше на академіків, оскільки жодного разу на запитання дітей не відповіли «Не знаю» або «Мені треба уточнити / Залізти в Інтернет» тощо. Але що тут скажеш: чудова пам’ять у «людей із минулого», аж заздрісно 🙂 Ну, і про літредактора тут традиційно забули, залишили дітям розбиратися, де «Ленінградська площа у Дарниці» й чому вчителі виправляють «захоплюючий» на «захопливий», а видавці – ні.
Дитячі путівники – жанр геть не простий і вимогливий як до тексту, так і до його візуального оформлення. Звісно, на «безриб’ї» дитячих путівників Україною слід знати бодай про цю не зовсім дитячу книжку, проте найкраще – мандрувати світом, купувати якісно видані сучасні путівники для дітей і засвоювати досвід. І довіряти професіоналам – художникам, літредакторам, дизайнерам. Щоб якоїсь миті цікавий і непересічний Київ / Харків / Івано-Франківськ відкрив усі свої таємниці на сторінках путівника для дітей.
У житті кожної дівчинки настає такий момент, коли вона – ем, як би то сказати, щоб не шокувати батьків, – дорослішає. Так-так, із маленької дівчинки виростає у симпатичну дівку, щоби потім, як той метелик, перетворитися на чарівну дівчину, а згодом в один день усвідомити, що ти – доросла жінка. Тут-таки, не розводячись довго про дівчачу й батьківську психологію, варто завважити одне: нам, дівчатам, у цей період ох як нелегко. Із нами стаються зміни фізіологічні та психологічні, у нас виникає мільйон запитань, про які соромимося запитати в батьків, нам усе більше подобається той чи інший хлопець, ми чинимо дурниці й намагаємося все те виправити… Ми набуваємо того, що коротко зветься життєвим досвідом. І щоб нам усім (і дівчатам, і батькам) на цьому шляху було легше, людство придумало книги. Тож сьогодні Барабука відібрала для вас декілька книжок сучасних українських авторів, які неодмінно зацікавлять дівчат-підлітків у непростий період зростання.
Отже, почнімо з найцнотливішого. Хоча, слід зауважити, що українська сучасна література для дітей та підлітків і досі надміру цнотлива, тож ви можете без вагань брати будь-яку книжку й спокійно її читати, не боячись, що там десь трапиться слово «секс». У повістях Оксани Лущевської «Друзі за листуванням» та «Найкращі друзі» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2011) йдеться, як ви вже й самі здогадалися, про епістолярну дружбу. Головна героїня Ксеня – молодчинка, зразкова учениця провінційної української школи, ідеальна донька, ще й додатково вчить англійську. У Ксені є мотивація: перемігши в олімпіаді з англійської мови, дівчина отримає шанс побачити США, побувати в американському таборі разом із підлітками з різних країн, попрактикувати іноземну мову, заприятелювати з різними людьми, пережити силу-силенну пригод – а далі ви самі можете уявити. Отож свою мрію Ксеня таки здійснює наполегливим навчанням, а відтак вирушає в заокеанську подорож, знаходить там друзів за листуванням і навіть потенційного хлопця на ім’я Ерік, із яким, проте, в неї нічого так і не буде упродовж двох книжок (хоча саме він і є Ксениним головним другом за листуванням, який у другій книжці приїжджає до України). Шкода, що з пригодами не дуже склалося, – напруги від книжок не очікуйте, оповідь ведеться плавно, ніяких віражів та «американських гірок», ніякого завмирання серця і переживань за долі головних героїв, але натомість – повчальна розповідь, яка може надихнути читачів присвячувати навчанню більше часу.
П’ятикнижжя Марини Павленко «Русалонька із 7-В» (Вінниця: Теза, 2005–2013) – чудовий зразок дівчачого письма з продовженнями. І хоча особисто мені хотілося б, щоб семикласниця Софійка дорослішала з книжки у книжку, щоб і проблеми її дорослішали, та це вже була б інша книга, про якусь іншу русалоньку. У Марини Павленко є і прецікаві пригоди, і напруга, і переживання, містика, прокляття, привиди, русалки, легенди – недаремно «Русалоньку з 7-В» називають «краєзнавчим детективом». Кожна з п’яти книжок тримає в напрузі від першої до останньої сторінки, героїня Софійка викликає любов і повагу, хоч вона й не завжди чинить правильно. Але ж усі помиляються, і головне – вміти робити з цього висновки, а цей досвід ох як згодиться читачам у майбутньому. Любовна лінія тут також є, не сумнівайтеся, зі своїми перипетіями й переживаннями, як то й буває в нас, дівчаток. За головними героями Софійкою та Сашком цікаво спостерігати, і я, наприклад, досі хвилююся, чи будуть вони все-таки разом. Усе свідчить про те, що колись будуть, але ви ж знаєте, як воно буває в житті. Так що тримаймо кулачки!
Попри те, що головний герой наступної книжки – 13-річний хлопець, я авторитетно заявляю: книжку із задоволенням прочитають і дівчата. Насамперед дівчата (хоча це все – такі умовності!). Написала повість «Арсен» знана письменниця, майстриня детективів і жіночих історій (у хорошому сенсі) Ірен Роздобудько (Київ: Грані-Т, 2012). Повість написано від імені 13-річного Арсена, хоча знавці хлопчачої психології стверджують, що в його образі складно впізнати суперечливого підлітка, який живе з розлученою матір’ю і намагається іти супроти системи. Надто вже він правильний. Але в цьому є свої плюси: усім нам потрібен позитивний герой для наслідування, то чому б ним не стати Арсенові? Так ось, хлопець таємно їде на літні канікули в село до діда й баби, залишивши маму, яку називає просто Юлею. Там, у селі, Арсен дізнається моторошну таємницю свого роду, історію жорстокого вбивства, яке він неодмінно мусить розплутати разом із читачами. А допомагає йому в цьому чарівна Айрес, дівчина-мрія на мопеді, яка відіграє в житті хлопця немалу роль. Знаю-знаю, вас цікавить, чи буде тут любовна лінія, – а це вже читайте. Не всі ж секрети вам розповідати!
«Подорож туди, де сніг» Марини Рибалко (Видавництво Старого Лева, 2012) – книжка зовсім непроста й не така вже дитяча, хоч і маскується під неї (не судіть книжки за обкладинкою – друге правило українського книголюба!). Хоча тут і йдеться про абсолютно дитячі пригоди у фентезійному світі, і хоч головним героям по десять та одинадцять років, старші дівчата й собі знайдуть у повісті важливі теми для роздумів. Зокрема, про любов і вибір. Спробуйте поставити себе на місце головної героїні Марічки. Уявіть, що вам треба раптово повернутися на вісім років назад у часі – ви тоді станете зовсім малими, але розум і досвід у вас залишиться той, яким і був. Доросла чи майже доросла людина в тілі дитини! Страшно й подумати. Треба читати!
На черзі – книжка молодої письменниці Оксани Сайко. Якщо перша її книжка, збірка оповідань «Новенька», не залишила в моєму серці анінайменшого сліду, то другу, «Кав’ярню на розі» (Видавництво Старого Лева, 2013), я прочитала із задоволенням. Вправно написано, є сюжет, є хоч і невелика, а все ж інтрига, хоча й цікава більшою мірою таким книголюбам, як ми з вами, ніж пересічним дівчатам і хлопцям. Історія проста як двері: дівчина (звуть її Лідка) після школи завалює вступні іспити в університет, тому залишається в дядька у Львові, щоби рік попрацювати і тим часом підготуватися до вступу на економічний. Чи знайомо вам, дорогі читачі й читачки, як воно буває, коли хочеш вчитися на художника чи філолога, а батьки наполегливо переконують і тиснуть своїм життєвим досвідом, що краще буде йти на економічний? Мені знайомо, і Лідці знайомо. І добре, як на мене, що вона не вступила відразу на економіку, бо мучилася б із ненависною математикою ще довгі роки. Натомість за рік праці в кав’ярні на розі можна зустріти багато цікавих людей, добре все обдумати, повчитися й зрозуміти, чого треба саме тобі, а не батькам. Бо тобі, зрештою, з цим вибором жити далі. А не батькам. Тож не бійтеся робити свій вибір, адже навіть найбільші помилки, якщо ми їх робимо за власною волею, – це НАШІ помилки і НАШ досвід. Тож раджу почитати і вам, і вашим батькам. Особливо ж, якщо у вас такі ж проблеми, як і в Лідки.
А до книжки-не-книжки без автора «Людина в (м)асьці» (Грані-Т, 2011) я ставлюся двозначно. З одного боку, це цікавий експеримент на тему стосунків у інтернеті, спілкування в соцмережах і всюдисущого непорозуміння, із цим пов’язаного. Мова цього твору вам дуже знайома, хоча програмою ICQ, здається, вже давно ніхто не користується. Але суть від того не міняється: мережеве спілкування приречене носити маски, тож тут завжди треба бути обережними (детальніше про те, «Як не заблукати в павутині», читайте тут). Із другого боку, втілено цей експеримент, як на мене, не дуже вдало, але ж це тільки моя думка (а перше правило книголюбів усіх країн – завжди складати власну думку про прочитане!).
Ну, і насамкінець. Шукаючи для вас цікаві книжки, читаючи купу всього і українського, і перекладного, я зрозуміла одну важливу річ. Може, це й для вас буде одкровенням: інколи цікава й дуже актуальна книжка лежить просто перед вами, на старій бібліотечній поличці. Тільки ми якось забуваємо туди зазирнути, бо ж бібліотеки, як і шкільні програми, в нас із відомих причин асоціюються з нудьгою несосвітенною і чимось дуже далеким від життя. На щастя, це не завжди так. І якщо ви не боїтеся в цьому пересвідчитися, запитайте в бібліотекарів книжку Ірини Вільде «Повнолітні діти». І ви все зрозумієте. Про дівчат, жінок, про себе, про книжки. Бо ж найголовніше правило книголюба – ніколи не переставати шукати саме ту книжку, яка зможе цілком перевернути ваш світ. А ми з БараБукою в цьому радо допоможемо.
В українському кінематографі легендарна подія: за понад двадцять років незалежності на великі екрани вперше вийшов повнометражний фільм для дітей – «Іван Сила», що його зняв Віктор Андрієнко повністю на державні гроші. Для сучасної української літератури це також свято, оскільки в основу сценарію покладено книжку закарпатського письменника Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», що побачила світ у «Видавництві Старого Лева» 2007 року. Чи можна вважати, що український глядач отримав нове сучасне та якісне кіно? Чи можна сподіватися, що українська сучасна дитяча книжка знайде багато нових вдячних читачів? Чи вдасться Іванові Силі достукатися до сердець українських хлопчаків? Такі питання ставила перед собою Христя Нечитайко, сидячи в кінозалі на прем’єрі фільму «Іван Сила» й жуючи попкорн.
У всій цій історії з Іваном Силою ми з вами мусимо розуміти найперше таку річ: тут, як і в іншій усім відомій історії, спочатку було слово. І навіть не Сашка Гавроша, а значно менш відомого письменника Антона Копинця, який уперше записав історію Івана Фірцака (Сили) на прізвисько Кротон із уст самого героя. А вже потім цю книжку прочитав інший письменник, наш сучасник із Ужгорода Олександр Гаврош, який надихнувся долею славетного співвітчизника й вирішив стати його літописцем у дитячій літературі. Та, на жаль, імена обох авторів із виходом фільму відсунулися вбік і поступилися місцем відомішим персонажам – режисерові Віктору Андрієнку, сценаристові Ігорю Письменному, акторам Ользі Сумській, Богданові Бенюку та Лесеві Задніпровському, а головне – двом зіркам спорту Дмитрові Халаджи та Василеві Вірастюку, які фактично зіграли самих себе. Зіграли, щиро кажучи, не блискуче, але їм, вочевидь, видніше, як грати видатних силачів.
Той факт, що книжку відсунули вбік, щоб не заважала, хоч як дивно, на якість картинки не дуже вплинув. Фільм вийшов цікавий, барвистий, динамічний (я лишень один раз позіхнула, та й то тому, що не виспалася), знятий гарно й по-голлівудськи. Особливо авторам вдалися анімаційні вставки: графіка в кольорах сепії – вдалий прийом для того, щоб відіслати глядача в минуле й показати 1920-ті роки, часи чорно-білих фотографій, парових потягів і великих імперій. Навіть те, що поруч із професійними акторами грали аматори й звичайні дев’ятикласники Влад і Льоня, не завадило прискіпливій Христі співпереживати всьому, що відбувається на екрані. І разом із героями переживати їхні підйоми й падіння, вірячи, що, попри все, «правда завжди переможе».
«Таки добре, що кіношники почали читати сучасну українську книжку для дітей. І ще краще – що вони взялися за якісну, блискуче написану жанрову літературу. Бо ж виховання СВОГО глядача – це чудово, але й читача свого виховувати не менш важливо».
У виконавця головної ролі Дмитра Халаджи багато спільного з Іваном Силою. Починаючи від того, що колись історія українського Кротона надихнула Дмитра на серйозні заняття спортом, тим самим допомігши підліткові оговтатися після тяжких травм у дитинстві, і закінчуючи неймовірною силою обох спортсменів, виступами в цирку, відмовою від роботи у США та Росії заради зйомок у фільмі Андрієнка. Донецький силач любить розповідати, буцімто раніше його запитували, хто сильніший – Халаджи чи супермен, а тепер порівнюють винятково з Іваном Силою. Цікаво, чи значить це, що в українському кіно народився новий супергерой – Іван Сила?
«Іван Сила може бути кумиром для підлітків, – уважає Олександр Гаврош, автор книжок про закарпатського силача. – Ще до виходу фільму чимало читачів його полюбило. Знаю, що деякі хлопчаки перечитують книжку по кілька разів. Хтось навіть почав займатися спортом. Так що позитивний ефект від книжки й фільму про реального героя-українця обов’язково буде!». Натомість 14-річним акторам Льоні Шевченку й Владові Пінчуку складно сказати, чи міг би бути Іван Сила героєм для їхніх ровесників. «Для мого персонажа Іван Сила – кумир, хлопець хоче бути схожим на нього, – розповідає Влад, виконавець ролі хлопця, якому старий Іван Фірцак дарує свій фотоальбом. – У мене теж є така риса – відданість своїм інтересам: мій герой захоплюється силовими видами спорту, я – музикою. І якщо мені сподобався якийсь музикант, для мене ця людина – кумир». Книжку Сашка Гавроша Влад читав і має свої претензії до екранізації: на думку хлопця, автори фільму дарма прибрали персонаж карлика Піні, який спочатку був недобрим і робив Силі всякі капості, але потім виправився. Утім, як я помітила, образ Піні частково дістався Василеві Вірастюку, який грав борця Велета. У книжці Велетові відведено епізодичну роль, тоді як у фільмі Вірастюкові довелося зіграти поганця, який перероджується на добру людину.
Поки спілкувалася з хлопцями, мене весь час гризла одна думка: чи захочуть їхні товариші й ровесники, подивившись «Івана Силу», потягнутися до книжки, за якою написано сценарій. Бо й сам Льоня Шевченко, який зіграв у фільмі напарника Івана Сили празького злодія Міху, відверто зізнався, що Гаврошевої книжки він не читав. Тож я поцікавилася думкою голови Державного агентства з питань кіно Катерини Копилової, яка після прем’єри всіляко наголошувала, що Держкіно прагне виховати СВОГО глядача. «Я вважаю, що це цілком можливо, – каже Копилова. – Хоч мій син уже й виріс, але поки він був дитиною, пам’ятаю кілька випадків, коли він спочатку дивився кіно, після того звертався до книжки, а відтак знову переглядав фільм. Але гадаю, це передусім залежить від виховання дитини, від бажання читати й бачити, багато в чому – від батьків, тому що любов до книжки дітям дається навіть не школою, а батьківською порадою і прикладом». За словами Катерини Копилової, Держкіно й саме не забуває про українську дитячу книжку. Отак, навесні 2015 року має вийти фільм «Сторожова застава» за романом Володимира Рутківського («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2012), частково профінансований державою. Письменник щиро радіє за Держкіно й шкодує тільки про те, що українських фільмів для дітей не почали знімати двадцять років тому. «Тоді ми мали вже ціле покоління українців, які б історію свого народу сприймали як свою власну, а себе – гідними послідовниками своїх героїчних пращурів, – вважає письменник. – І все ж – краще пізніше, ніж ніколи. Радий за мого друга і колегу Олександра Гавроша, який дав таке життя Івану Силі, що кінематографісти були просто не в силі не помітити його». На думку Рутківського, український читач нічим не відрізняється від свого закордонного ровесника: «Коли стрічка йому подобається, він не проти того, аби познайомитися з першоджерелом. І навпаки. Згадаймо бодай Гаррі Поттера, чий феноменальний успіх, на моє переконання, був досягнутий завдяки цим двом чинникам», – розповів він у ексклюзивному інтерв’ю «БараБуці».
Трохи заспокоївшись гарними новинами, я дожувала свій попкорн, запила його кавою з молоком і взялася читати чергову книжку для підлітків. Таки добре, що кіношники почали читати сучасну українську книжку для дітей. І ще краще – що вони взялися за якісну, блискуче написану жанрову літературу. Бо ж виховання СВОГО глядача – це чудово, але й читача свого виховувати не менш важливо. А з накладами в тисячу примірників про це можна хіба що мріяти. Тож вихід один: поки вони дбають про глядача, нам потрібно дбати про читача, щоб наступного разу хлопці й дівчата приходили в кінотеатр і першим ділом вигукували: «Овва! А я читав(-ла) цю книжку!». На тому дякую і до нових зустрічей.
